Недавно таке в мене лихо сталось, що й жити не хочеться. Річ у тім, що в мене є двоє дорослих дітей. Я завжди думала, що виховала їх хорошими людьми, які хоч на старості доглянути за мною зможуть.
А чого б і ні? Я над ними все життя з бубнами танцювала, аби освіту дати їм нормальну, грошима помогти, між люди вивести. Туди-сюди – син із донькою виросли, молодість минула, а я постаріла.
Воно ж як буває: спочатку думаєш, що ти ще ого-го, усе в тебе попереду. А тоді раз! І забирає тебе швидка з інсультом. Таке воно й зі мною сталось.
Ішла я на пошту по свою пенсію, та щось так сонце припекло, та закрутилась голова в мене… Очі відкриваю – а я вже дома лежу! Ото добре, що біля пошти в нас і фельдшер чергує. Бо хто його знає, скільки б ще я там лежала.
Відвезли мене тоді в лікарню. Сказали, треба лягти й лежати пластом, аби оце такого не було більше. Спокій мені треба і тиша. А де ж їх взяти, як я в селі живу? Тут тобі і худоба, і городи, і до зими готуватись вже треба. Хіба можу я цілий день вилежуватись?
Подзвонила до Романа й Лариси. Пояснила, чого це посміла їм посеред робочого дня дзвонить.
Думала, кинуть діти усі свої справи та й приїдуть перевірити, як там мама почувається. Ага, аж бігом!
Через тиждень тільки надумали вони до мене вирватись. А до того часу сусідка моя і їсти варила, і худобу порала, і навіть в туалет мене водила!
– Тю, мамо. Я думав, у тебе тут і правда щось смертельне… Ти он нормально собі раду сама даєш, нащо було мені дзвонити? – почав капризувати син, як тільки поріг переступив.
– Ой, Романе, і не кажи, – підхопила його донька. – Мамо, хіба ж ти не знаєш, що ніколи нам туди-сюди мотатись?
– То я ж вас не прошу мотатись! Лікар каже, лежати мені треба і відпочивати. І ви б його слова почули, аби раніше згадали, що матір маєте… Нехай хтось із вас зі мною лишиться, поки мене трохи не попустить. А далі – хоч і на всі чотири сторони!
Таке після моїх слів почалось, що то страшне! Кричали діти одне на одного довго й нудно! Виясняли, кому ж така тяжка ноша дістатись повинна.
А як вже ніч прийшла – полягали ми спати. Тільки я заснула – втекли діти назад додому. Вирішили, мабуть, що краще буде, як я тут сконаю сама. На похорони ж простіше приїхати, ніж зі мною тут тиждень посидіти!
Сиджу тепер, плачу… Не знаю, що я зробила не так? Усю себе тим дітям віддавали. І така тепер моя вдячність!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Чого діти зараз такі невдячні?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!