Бабуся моя дуже часто любила дивитися на небо. Мовляв, добре його відчуває. А я ніколи не розуміла, що це означає.
Ну от як можна відчувати небо? Хто ж знає, яке воно насправді?
Може, воно м’яке як перина, на якій любила спати бабця… Або ж легесеньке, як пір’їна з моєї подушки. Або ж колюче і важке, як стара огорожа… Завжди мене це дивувало. І так же хотілось його вхопити!
Багато з того часу минуло років. Я вже не та маленька дівчинка, якій хотілось відчути небо. Я вже так близько до нього, що варто тільки руку підняти, аби потрогати.
Та мені тепер це не треба. Я і так знаю, яке воно. Блакитне, немов бабусині добрі очі. Лагідне, як її старечі, зморщені від роботи руки. І таке величезне, як бабусине серце.
Найбільше відчувають небо діти та старі. Старі знають, що скоро туди потраплять, тому не бояться цього відчуття. А діти прийшли зовсім недавно, тому ще пам’ятають, як там було.
Мабуть, скоро настане і мій час. Але поки я все частіше дивлюсь на небо. А внучка моя дивується, що ж цікавого там може бути…
Напишіть нам в коментарях у Facebook!