Уже 9 років я їжджу по заробітках. Спочатку була в Чехії, працювала на заводі. Потім подруга покликала в Італію. Робота трохи легша, а платили більше. От вже майже 7 років я тут. Поки здоров’я краще було працювала на фабриці. Зміни по 12 годин і на день, і в нічну. Важко, але гроші треба.
Донька заміж збиралася. Якраз тоді я і потрапила під скорочення на роботі. От і довелося їхати. Зробили весілля. Потім разом зі сватами квартиру дітям купили. У дім і меблі треба, і техніку купити. Хто ж допоможе як не мама.
За 2 роки і син вирішив одружитися. Після весілля невістка до нас в квартиру переїхала. А я назбирала грошей і купила Сергієві машину, щоб не казав, що я тільки Тані помагаю. Отак і працюю, щоб дітям і онукам допомагати.
Раз на місяць відправляю посилку синові і дочці. Передаю продукти, подарунки онукам, одяг, якщо треба. Ну і звісно пересилаю гроші. Сергію трохи більше відправляю. Я ж з ними житиму як повернуся. То думаю, нехай відкладе і мені пару євро на старість.
Певне, довго тут не витримаю. Я як покинула фабрику, почала стареньку доглядати. Чудова жіночка була. Така спокійна, добра, і поговорити можна було, і до мене ставилася з повагою. Я у неї півтора роки пропрацювала. Складно було, вона хворіла дуже. Та все ж легше, ніж змінами на фабриці.
Коли старенької не стало, я почала шукати таку ж роботу. Через знайомих, зідзвонилася з жінкою. Вона шукала доглядальницю своїй мамі. Попереджала, що матір з характером. Тому в них надовго ніхто ще не затримувався.
Я подумала, що ми всі з характером, а робота треба. П’ятий місяць тут працюю, але бачу, що довго не витримаю.
Пані Мартіна і справді з характером, ще й яким. Я вже майже звикла до того, що вона вічно всім не задоволена. Прибираю не так, одяг прасую не так, готую не так, хоч їсть все і прицмакує. Але висловити своє незадоволення, то святе.
Прекрасно розумію, що я для неї всього лиш прислуга. Але не мати мене за людину – це вище моїх сил і терпіння. Пані дозволяє собі кричати, обзивати мене. Я добре знаю свою роботу і стараюся виконувати її як належне. Але терпіти щоденні образи стає дедалі важче.
Вже не витримала, пожалілася доньці, коли говорили.
– Уявляєш, я тільки попрасувала і поскладала одяг в шафі, вона взяла вигребла все на підлогу. А вчора взагалі по всій кімнаті порозкидала печиво, яке я до чаю принесла. Каже, чого маєш сидіти, ти тут ніхто, працюй давай. Вже доню, зовсім не маю сил бути тут. Певне, пора додому повертатися.
– Та як же додому?! А нам хто допомагати буде? І здається, ти вже звикла до закордонного життя. Тобі тут скучно буде. Чим ти займатися будеш? Цілими днями сидітимеш вдома, набридатимеш Сергію з Інною? Чи може на роботу підеш за мінімалку?
Сперечатися з дочкою я не стала. Зрозуміла, що підтримки від неї не дочекаюся. Я ж думала, що їм не тільки гроші від мене треба. Тепер не знаю як повертатися. І тут ніхто, і там нікому не потрібна.