– Мама дарчу на мене переписала! Тобі ж квартира без потреби – вже он 40-ку розміняла, а не маєш ні чоловіка, ні дітей…

Ще з дитинства батьки навчали нас із сестрою за будь-яких обставин лишатись при здоровому глузді і в хороших стосунках. А ще вони робили все, щоб ми ніколи не сварились: купували однакові іграшки, схожий одяг, прикраси однакової вартості, а потім, коли ми подорослішали, подарували кожній по квартирі.

Звісно, і дитинство і юність у нас минули спокійно. Навіть не згадаю, щоб колись ми мали одна від одної таємниці, або щоб між нами виникали якісь непорозуміння. 

Доросле життя розвело нас різними дорогами: у Лілі вже була родина, ось-ось вона мала народити другого сина. А я… Чоловіка знайти чомусь ніяк не вдавалось, дітей я ще не хотіла, а от кар’єра моя складалась чудово. Та попри такі різні погляди на життя ми з Лілею намагались підтримувати зв’язок.

А потім не стало нашого тата. Він їхав на роботу, коли всередині обірвався тромб… Найгірше цю новину сприйняла мама — на два місяці вона тяжко захворіла. Третій місяць без чоловіка пережити вона не змогла і пішла за ним…

Впоратись з таким горем дуже важко, треба було, як ніколи, триматися разом. Та чомусь сестра зовсім про мене забула.

Я вже думала, що в неї сталось щось серйозне, аж раптом вона прийшла до мене в гості.

– Привіт, Сніжано, — розпочала Ліля з порогу. – Ну що, вже думала, як ділити хочеш? 

– Кого ділити? – не одразу зрозуміла я сестру. – Ти про що?

Пошепки

– Та ж квартиру батьківську! Їх не стало, квартира пуста стоїть. За законом її можна вже ділити.

– А-а, — якось розгублено протягла я. – Так там немає чого ділити. Батьки ж завжди порівну все давали. То давай продамо, а гроші — навпіл.

– Та ні, сестричко. Не вийде так, — посміхнулась Ліля. – Мама дарчу на мене написала. Твого імені там немає. От я і прийшла сказати, щоб ти на цю квартиру великих надій не покладала.

Я не могла повірити в почуте, тому сестра простягла мені офіційний документ.

– Як же це так? 

– А отак! Мама вже перед самою смертю сказала, що від тебе внуків так і не діждеться. Значить, і квартира більша тобі не треба. А в мене вже двоє малих, чоловік. Треба ж усім десь жити. Якщо хочеш — за твою частину можу грошима віддати.

Але не треба були мені ті гроші. Мене пекла образа за такий вчинок матері: все життя батьки хотіли, щоб ми мирно жили і все порівну ділили, а тут таке… Справа зовсім не в грошах, не у квартирі, а у такому-от несправедливому ставленні.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Як після такого нормально спілкуватись із сестрою?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!