Мама давно померла, і лишень тепер я дізналась, яку таємницю вона зберігала усе життя

Все життя я живу у Жешуві. Це досить велике місто неподалік українського кордону. До слова, чимало мешканців мають саме українське коріння. Деяким вдалося втекти сюди від радянської влади.

Мої батьки збудували великий гарний будинок. Та маму Марію я запам’ятала постійно сумною. Вона ніколи не розповідала про своє дитинство, та я знала – вона не місцева. На відміну від батька, який отримав в спадок землю під будинком. Їх вже давно немає, та я досі зберігаю усі їхні речі, шаную пам’ять. 

Чоловік мій також помер. Він важко хворів і відійшов до Бога шість років тому, всього в 57 років. Тепер я одна у великому будинку. А діти далеко: донька у Варшаві, а син в Німеччині. 

Саме тому, коли в Україні почалась війна, я відразу подала заявку, що готова приймати біженців. Зовсім скоро до мене приїхала молода жінка Таня зі своєю сім’єю. Виявилось, вона зі східноукраїнського міста Соледар. Спочатку втекла на захід України, а згодом до Польщі. 

 – Мій тато працював на шахті, він загинув під час обстрілу. А мама усе життя була кухарем у їдальні. Вона не схотіла покидати  місто, навіть не знаю чи досі жива.

 – Чому ж? 

 – Людям старшого віку важко щось змінювати. Тим паче коли мама була дитиною, її сім’ю примусову вивезли з Франківщини, спочатку в Сибір, а потім дозволили повернутися лишень на Донбас. Вони тоді все втратили, тож людині з таким минулим ще й старшого віку важко залишати рідні землі. 

В мене сльози на очі наверталися від почутого. Важко уявити, як страждали ці люди. Потім ми почали разом прибирати в маминій кімнаті, аби діти могли там оселитися. Випадково я знайшла в шухляді невеличку скриньку. А там були якісь папери й листи. І всі вони написані не польською, а українською.

 – Що це? Допоможете прочитати?

Пошепки

 – Звичайно! – погодилась Таня.

“Як ти там? Хтось знає про твоє минуле? Але то велике щастя, що змогла втекти. Тут тобі б не дали спокійно жити. У в’язниці замордували б”.

Я не розуміла, чому вона мала сидіти у в’язниці. Та ми з Танею пів ночі сиділи над тими паперами, аби розібратися. І лише тоді я зрозуміла – моя мама українка, зі Львівщини й вона колишня зв’язківиця УПА. Зовсім молодою вона пішки втекла до Польщі. А оскільки добре знала мову, змогла почати усе з початку. Та в Радянському Союзі в неї залишились сестри. Їх також переслідували, викликали на допити, аби її знайти. 

“Як моя мама все життя це приховувала? Як важко їй було? Як гірко!”

Я плакала, а Таня мене підтримувала. Вже рік вона в мене живе. І тепер я розумію, що всі українці – рідні мені люди. Тому мій обов’язок, їм допомагати.

Зараз я намагаюсь знайти родичів мами. Можливо, десь є мої сестри й брати. 

Скільки горя завдала людям радянська влада, скільки біди від російської. Історія повторюється, та сподіваюсь востаннє. Після перемоги я обов’язково приїду в рідне село моєї мами. Вірю, що це станеться скоро!

А у вас є предки, які постраждали від радянської влади?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

IrynaS
Adblock
detector