“Знаєш, доцю, вибрала б ти нормального чоловіка – то я б поділила хату порівно. А раз ти не хотіла мене слухати – то можеш забути номер телефону!” – такою була остання розмова з моєю мамою 10 років тому.
А все через мого чоловіка Степана. Мама його одразу не полюбила, бо хотіла для мене кавалера з достатком. А Степан тоді працював водієм-експедитором та заробляв копійки.
Не раз мама вмовляла мене розірвати стосунки. Але ж я любила Степана не за гроші, а за чудовий характер. Хоч він і сирота, ріс з бабусею, але старався чогось добитися в житті.
І от коли ми розписалися, то мама остаточно втратила здоровий глузд. Взяла та й переписала хату на мого молодшого брата, Романа
– Треба було мене слухати і нормального чоловіка вибирати. А раз ти любиш бідноту – то і живи у злиднях!
Я зібрала всі речі та переїхала до Степана. Його бабуся, Галина Василівна, мене тепло прийняла в родину, почала донечкою називати. От вона повністю замінила мені маму.
Тоді був 2014 рік, самі розумієте, як жилося важко. Степана звільнили з роботи, я була вагітна. Доводилося навіть позичати гроші у сусідів, аби їсти купити.
Але та чорна смуга минула. Степан знайшов кращу роботу, з дітками допомагала бабуся Галина. Так що я сама потім вийшла з декрету та пішла працювати.
Зараз у нас все чудово. Купили великий будинок за містом, забрали бабусю. Вона так любить правнуків, напевно, більше ніж ми.
А от від мами ні слуху, ні духу. Що там казати, якщо вона і на хрещення Вероніки та Вікторії не хотіла приходити. Аж раптом зателефонувала декілька днів тому. Я відверто здивувалася, але мала чуйку – щось серйозне трапилося.
– Ой, доню, в нас біда. Ромку повістку вручили, от просто зловили на вулиці та вручили.
– І що ви будете робити? Хай йде у військкомат.
– Який військомат? Аби його, як муху на тій війні прибили?
– А що ти пропонуєш?
– Ми тут подумали з Ангеліною…Будемо цю хату продавати. Вона знає одного перевізника, за круглу суму до Молдови перевезе. Та і якщо вийде – довідку зробимо.
І тут в мене пазлик склався. Хату продають, і мама залишається без даху над головою. Вона щось у слухавку далі бурмотіла, казала, що вже покупці є та готові заплатити. Ну зрозуміло, чого до мене зателефонувала.
– То я до тебе переїду, буду онуків няньчити. Можу свою пенсію вам віддавати на комуналку.
– Дякую, але не треба. Я до вашої хати вже ніякого відношення не маю. Та і хіба ти захочеш жити з таким поганим зятем? А за онуків не переймайся, у них є прекрасна прабабуся.
Я кинула слухавку та заблокувала її номер, Ангеліни та Романа. Самі вляпалися в такі проблеми – то хай і самотужки вигрібають.
10 років не цікавилися моїм життям, аж раптом згадали! Я хіба ввечері помолилася за маму та брата. Хай Бог їм допомагає.