Я народила свою донечку Мартусю дуже рано, у 19 років. Горе-татусь Дімка як дізнався про мою вагітність, то одразу чкурнув закордон. Ми з мамою йшли до його батьків, аби якось домовитися. Ну не хоче виховувати дитину, то нехай хоча б платить аліменти.
Однак, мої недо-свекри нас навіть у хату не постили, погрожували, що собаку спустять. Потім ще говорили всім сусідам та знайомим, що я ту дитину нагуляла, а все на Дмитра хочу повісити. Але моя совість чиста, у мене нікого, крім Дімки, не було.
Ми з мамою намагалися самотужки виховувати Марту. Все було добре, донечка народилася здоровою, пологи минули легко. Але була одна велика проблема – не вистачало грошей. То ж треба купувати памперси, пеленки, суміші, одяг та іграшки. Деякі речі нам просто так віддали сусіди та подруги.
І тому я вирішила поїхати у Європу на заробітки. А що робити? В село ніякої роботи нормальної не було, платили копійки.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Так я опинилася спершу в Польщі, працювала покоївкою в готелі, потім збирала на ділянках сезонні овочі. Всі зароблені кошти пересилала мамі на картку, а собі залишала мізер на прожиття.
Потім подалася в Італію, також влаштувалася прибиральницею в готель. Але там вже платили набагато більше, бо туристів було море. Я з 5 ранку по 11 вечора бігала між поверхами, мила смердючі туалети, носила важкі тюби з брудною білизною, вислуховувала докори та хамство від клієнтів.
Але терпіла заради доньки. Бо розуміла, що тільки тут я зможу назбирати гроші на гідне життя для Мартусі. І вона щоразу раділа, коли я приїздила додому з пакунками солодощів та подарунків. Коли донечці виповнилося 10 років, то я купила для неї та мами путівку у Туреччину, аби вони гарно відпочили.
Окрім цього, Марта з мамою їздили у тури Європою, двічі були в Діснейленді. Щоразу, як я бачила цю щиру дитячу посмішку, то забувала про всі проблеми на роботі.
Минулого року, якраз у січні 2023 мамина рідна сестра, тітка Валя, важко захворіла. В неї виявили рак. Родичка не мала ні чоловіка, ні дітей, тому тільки моя мама могла за нею доглядати. Я висилала гроші та дорогі ліки, аби хоча б якось допомогти тітці. Валентина Петрівна жила у сусідньому селі, буквально 10 хвилин від нашої хати якщо їхати велосипедом.
Так ми тітку лікували, молилися за її здоров’я. Я навіть ходила в Італійський храм та ставила свічку за одужання. Однак, 2 січня тітка померла. Добре, що я тоді приїхала до України на свята і допомогла організувати похорони, дала на церкву та пам’ятник.
І так, як у тітки не було родичів, то вона свою хату записала на маму. Ділянка чимала, 25 соток, хата на 90 квадратів та ще й літня кухня. Але житло було в поганому стані, старий ремонт, дах протікав, а весь город бур’янами заріс. Тітка через хворобу ніяк не могла доглядати за такою господаркою, тому все занедбала.
Сподівалася, що мама продасть весь спадок та я нарешті забуду про заробітки. На ті гроші ми б могли купити квартиру в місті, здавати в оренду чи відкладати Мартусі на майбутнє. Але мама і оком не повела, коли підписувала документи.
– І що ти з цим добром робитимеш?
– Щось вигадаю.
Я 9 січня зранку поїхала в Італію. Мама досі не заїкається про спадок, весь час тему переводить.
Мені вже ці заробітки остогидли. У 32 роки виглядаю на всі 40. На ногах варикоз, спина постійно ниє, бо важкі речі підіймала. Не можу полежати на спині, постійно треба крутитися убік. Ще й сиве волосся з’явилося пасмами.
І мені тільки 32! Я може нарешті хочу додому повернутися, знайти якогось чоловіка та заміж вийти. Бо скільки мені ще тут гарувати? До смерті?
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!