Моя мама працювала в Португалії 13 років, поїхала у 2010 році. Я тоді навчалася ще в 11 класі та готувалася до екзаменів, коли знайома мами запропонувала їй роботу. Мовляв, мову знати не обов’язково, попит саме на українок великий, на кожному кроці хтось шукає собі хатню робітницю. Мама тих казочок наслухалася, зібрала всі речі у валізу та поїхала геть. Навіть не хотіла зачекати до мого випускного.
На щастя, після екзаменів я зуміла поступити на державну форму навчання до Львова, мені дали місце у гуртожитку. Я старанно вчилася, не прогулювала пари, намагалася ще навіть заробити якісь гроші. Переважно писала одногрупникам якісь курсові, реферати чи дипломи. Вистачало до стипендії і я могла купити собі щось з одягу або ж піти в кафе.
Після закінчення навчання я вийшла заміж за коханого чоловіка Ореста. Свекри нам віддали стару, однокімнатну квартиру – її колись здавали в оренду. Місця там було не так багато, тим паче, район далеко від мого офісу з роботою. Тому ми почали помалу відкладати гроші на власне та більше житло. Розуміли, що коли народяться дітки, то більшість витрат буде йти саме на них.
Моя мама знала, що ми збираємо гроші. Однак, відреагувала на це дуже нейтрально, я б навіть сказала, байдуже:
– А що тобі в цій квартирі не подобається? Тобі просто так її віддали, а ти ще носом крутиш!
Звісно, мови не було про те, аби вона нам допомогла фінансово. Мама скаржилася, що їй дуже мало платять в Португалії, що сеньйори якісь дуже суворі та скупі. Однак, приїздила у гості з новесеньким телефоном, модним одягом та дорогими прикрасами. Бабусі вона ставила на стіл нещасний пакет з продуктами та 200 євро у конверті. Я час від часу пересилала бабусі свої гроші на карточку, привозила у гості їй правнуків, і сама тихо ставила у холодильник продукти – консервацію, молоко, яйця, сметану, сир.
Тому от ми з чоловіком самі здійснювали нашу мрію. Орест сам їхав у Польщу на будову, а я часто працювала на вихідних. Добре, що хоча б свекри у мене чудові люди та допомагали з дітками посидіти, поки ми працювали.
Так крок за кроком, ми збудували наш будинок на два поверхи та великий гараж. Я засадила подвір’я гарними квітами, зробила клумби та місце для альтанки. До нас часто приходять гості, ми смажимо шашлики, спілкуємося. Влітку ставимо надувний басейн, аби дітки погралися, а самі засмагаємо на шезлонгах. Звісно, ця мрія важко далася. Але зате зараз нам спокійно жити.
Коли почалася війна, то мама зателефонувала та запитала “як ви?”. І все. Не просила до неї приїхати чи привезти онуків у безпечне місце. Ми з нею поговорили 10 хвилин і на тому кінець.
І от тиждень тому мама без попередження приїхала до нас. З двома валізами, але не гостинців чи подарунків для діток. Там були її особисті речі.
– Мамо, ти до нас надовго?
– Ну як надовго. Назовсім.
– Як це?
– Ну от ті сеньйори вже такі скупі стали, що просто словами не передати. Я буду заради тої тисячі євро спину гнути? Зібрала речі, попрощалася та приїхала сюди.
– А де ти житимеш? До бабусі в село поїдеш?
– Господи, Ангеліно, що за питання? Яке село? Я у тебе залишаюся!
Ці слова були як грім серед ясного неба. І чоловік також здивувався.
– То ви у нас погостюєте тиждень чи як?
– Ні. Назовсім я приїхала, що тут не ясно.
Я дочекалася, поки чоловік з дітками вийдуть на вечірню прогулянку, аби поговорити з мамою тет-а-тет. Сподівалася, що вона так просто жартує.
– Мамо, ти серйозно хочеш з нами жити?
– Так. А що тут поганого? Може ще роботу вийде якусь знайти. А так в тебе поживу, ти ж не виженеш рідну маму геть?
– Мамо, але ми цей будинок для себе робили. А ти нам навіть не хотіла фінансово допомогти. Орест взагалі їхав на заробітки.
– Ну я вам привезла 2 тисячі євро, купиш щось дітям на літо одягнутися. Хіба то мало?
От можете казати, що я погана донька, писати в коментарях якісь образливі слова. Однак, я не хочу, аби мама жила зі мною. Адже коли ми дійсно потребували її помочі, та навіть просто аби на свята приїхала – вона ніяк не могла. Була зайнята.
А тут без попередження вирішила приїхати. У нас і так багато грошей йде на діток – старшій оплатити репетиторів, спортивні танці. Молодшій купити підгузки, іграшки, знайти місце у садочку. І мама ще в додачу.
Як мені бути далі? Як пояснити мамі, аби вона взагалі на нашу допомогу не розраховувала та їхала в село?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!