Я вже забула, коли останній раз відпочивала, певно ще після весілля шість років тому. Згодом я народила, а тоді ковід, війна. Тож ми з Павлом навіть не думали про поїздки. Та цьогоріч мені зателефонувала мама.
– Доню, поїхали з нами в Трускавець. Там на вересень путівки недорогі. Ми заплатимо за тебе й Данилка, дитячий там взагалі копійки.
– Але ж це дорого. Звідки у вас такі гроші?
– Нічого, ми збирали, та й вам відпочити хоч трохи треба.
Як я зраділа, словами не передати! Почала думати, що із собою візьму. А коли Павло повернувся додому я така щаслива повідомила йому цю звістку.
– Уяви, ми нарешті відпочинемо.
– І як це надовго?
– На 21 день.
– А як?
– Ну, ти ж не можеш поїхати. Чи ти не радий за нас?
– А чого радіти? Що я їстиму весь цей час?
– Я трохи залишу. В морозилці.
– Та скільки там. Однаково доведеться готувати. От що ти за дружина? Як можеш на курорти їхати, розважатись там, знаючи, що я самий тут?
– І що ти хочеш? Щоб я відмовилась?
– А як тобі совість дозволяє!
Я навіть не знаю, як словами передати те, що я тоді відчувала. Подзвонила мамі і сказала, що не поїду нікуди. Та реакція неньки була дуже різка.
– Та що за чоловік в тебе? Задумайся! Може не треба тобі такого!
Тепер я сиджу і не знаю, як бути. Їхати мені і ризикувати своїм шлюбом чи не варто? Як гадаєте, хто з нас має рацію? Може чоловік?