Я не знаю, чим так не догодила свекрусі. Бо вона мене навіть за 300 кілометрів дістає та дратує до посиніння.
Ця епопея тягнеться ще з 2020 року. Я тоді завагітніла двійнею і якраз почався вірус. На жаль, та болячка мені дуже відгукнулася і почалися великі ускладнення.
Останній місяць вагітності я провела у стаціонарі на лікуванні. От щоранку та щовечора молилася, аби діточки народилися здоровими. Але лікарі сказали робити планове кесареве. Наркоз та різні знеболюючі майже не діяли, а ще й після операції шрам дуже погано гоївся.
Нам з чоловіком було дуже важко з двома немовлятами. Я не могла стояти навіть 5 хвилинок, постійно живіт нив. Ще й через стрес у мене почало зникати молоко і не могла годувати малюків. А це ж імунітет, мамине рідне молочко!
Тоді ми попросили свекруху про допомогу. Ярослава Василівна жила за 300 кілометрів у Тернопільській області, тому ми одразу сказали, щоб вона жила у нас.
Але свекруха відмовилась:
– Слухай, я тоже кесарів робила і нічого мені не було. Жива-здорова, сама дитину виховувала і ще на заводі працювала.
– Ну це ваші онуки.
– І що? Ти дітей для кого рожала? Для мене? То я не просила. І так вам допомогла з квартирою та весіллям.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Допомогла – це дуже гучно сказано. На весілля дала тільки 5 тисяч гривень, а коли квартиру брали в іпотеку – то 3 тисячі доларів. І, до речі, ти гроші ми були змушені повернути їй. Бо нам не дарували, а позичали!
Єдина людина, яка тоді дійсно допомогла – моя матуся. Вона кинула заробітки та повернулася до міста, аби з малюками сидіти. Звісно, приїхала не з порожніми руками, привезла багато памперсів, коляску, 2 пакети одягу та ще з 10 пачечок різних сумішей.
Я не знаю, що б робила без маминої помочі. Поки вона гуляла з малюками, я встигала поприбирати вдома та щось приготувати. Але раз на місяць їздила в стаціонар на лікування та огляд.
Так мама з нами прожила майже 2 роки. Я окликалася після пологів, віддали малюків у садочок та вийшла з декрету. Але мама досі щоранку та щовечора мені пише або ж телефонує, запитує, як Марко та Матвій почуваються. І щоразу, як приїздить в Україну з заробітків на відпочинок, то першим ділом летить до онуків обійматися.
Свекруха за ті 2 роки зʼявлялася тільки на Різдво, Великдень та дні народження онуків. Просто так ніколи не приїздила у гості.
Але зараз згадала про нас, як має бути. Ми ж запросили її приїхати 24, аби разом відсвяткувати Різдво. І свекруха припхалася, але з порожніми руками. Ще й цілий вечір ходила і жалілася на самопочуття. Навіть зранку до церкви не хотіла йти, аби службу послухати.
І на цьому не зупинилася. От з грудня постійно телефонує до Миколи та ниє, як їй важко:
– Так коліна крутить. Я вже до лікарів ходила, аналізи здавала.
– І що?
– Ну що? Ти не знаєш? Ті лікарі понаписували мені болячки і хочуть гроші витягти. Але кажуть, що треба якусь доглядальницю найняти. Раптом мене серце схопить, так і вмру на самоті.
Мені аж смішно з такої поведінки свекрухи. Певно, сама забула, як відмовила мені в помочі.
Правда, чоловік щось нітиться:
– Ну це ж моя мама. Як я її кину?
– Твоїй мамі 55, ще живуча жінка. Згадай, як ми її просили приїхати до онуків?
– Ну так. Але що потім про нас сусіди в селі подумають?
А мені до одного місця, що люди думатимуть. Хочеш аби до тебе добре ставилися – то і сам роби добро, а не повертайся до людини одним місцем. Буде свекрусі наука.
Хай її хоч у баранячий ріг скрутить – але ніхто до неї не переїде та не буде няньчити!
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!