Якось так склалося життя, що залишилися ми з дідом зовсім одні. Ні, діти є, й онуків вже багато. Та ми однаково самотні. Син ще до війни в Бельгію виїхав, згодом забрав до себе дружину й дітей. Та й правильно. Сім’я має разом бути. Інакше щастя не буде.
Але тепер я дітей сина лише по вайберу бачу. І дуже сумую. А раптом я до кінця війни не доживу і вже не зустрінусь з ними.
З донькою інакша ситуація. Вона в місті живе з чоловіком і двома донечками. Мають квартиру гарну трикімнатну. У зятя бізнес успішний. Тож вирішила я сум розвіяти й до них приїхати. Зібрала цілу торбу продуктів, півника зарубала, грибів сушених взяла. Дід мене проводжав із сумом.
– Ти лиш не довго. Як я тут без тебе буду. Хіба ж не правильніше, аби вони до нас бодай раз на місяць приїхали.
– Ти ж бачиш, ми їх не дочекаємось. Увесь час зайняті. Онучок, мабуть, і не впізнаємо. А ще чотири роки тому вони у нас на літо залишались.
Обійнялись ми і я поїхала. Донечку не попередила, хотіла сюрприз зробити. Вона коли мене побачила аж зблідла.
– Мамо, а ти що тут робиш?
– Скучила дуже, хотіла побачити.
– Чого ж не попередила?
– Хіба ж рідним треба ще попереджати?
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Поселила мене донька в кімнаті молодшої онуки. І, ви уявляєте, дівчина образилась. На всю квартиру кричала, що не хоче з бабою жити. Мені так ніяково було. На вечір я вирішила рідним приємно зробити – наліпила вареників поки нікого дома не було. Та донечці це не сподобалось.
– Мамо, хто це їстиме? Я з дівчатами тіста не їм. А чоловік таке просто не полюбляє.
– Але ж раніше всім подобалось.
Прикро мені було. Далі як я не намагалась з онуками поспілкуватись – вони зовсім не хотіли. Здавалось, що у них якась відраза до мене, навіть обійняти не хотіли. Старша увесь час десь гуляла, а молодша – лишень в кімнаті зачинялась і якісь серіали дивилась.
Тинялась я у квартирі, не знаючи де себе подіти. І тут почула, як зять доньку розпитує.
– Та скільки вона ще тут буде?
– Потерпи ще два дні. Що робити. Все ж мама.
Це був вечір, та я не хотіла ані хвилини залишатись у них. Зібралась додому.
– Мамо, куди ти на ніч!
– Не переймайся, я тут зайва. Як схочете самі нас провідаєте. Дивіться, щоб лиш пізно не було.
Я не приховувала образи. Хотіла, щоб зрозуміли, що не можна так з батьками. Врешті й вони колись на моєму місці будуть.
Повернулась я до діда. Та йому все не розповідала, засмучувати не хотіла. Та не дають спокою мені думки. Як пояснити дітям і онукам, що ми не вічні. Всього крапля уваги може нас ощасливити.
А ваші діти більш уважні?
Більше цікавих життєвих історій тут –https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!