Свій будинок в селі я дуже любила – великий затишний. Покійний чоловік був директором колгоспу, гарно заробляв, тому й побудував таку оселю. Та чотири роки тому він помер. Сумно мені стало в цій хаті. Тут ще й молодший син Назар приїхав і сказав, що одружується.
– Ти ж мене навіть із дівчиною своєю не познайомив? Як так?
– Познайомлю. Люда чудова, та весілля ми робити не будемо. Просто розпишемось і поїдемо до Польщі на заробітки. Згодом, будуть гроші й відсвяткуємо.
– Так не можна! Що ж люди скажуть?
Та син був категоричним. Потім привіз до мене Люду. І раптом я дізналась, що вона має серйозні проблеми. Вже була в шлюбі й колишній втік, залишивши їй величезні борги. Тепер жінка має все віддавати. Точніше мій син, який тому й вирішив до Польщі їхати. А наступним ударом стало те, що в Люди ще й трирічна донька є. Я не витримала, почала вмовляти сина.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше цікавих та життєвих статей за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Ну нащо тобі жінка з такими проблемами? Хіба мало дівок? А якщо її колишній повернеться. Він бандит якийсь, ще, не дай Боже, покалічить тебе.
– Мамо, я вже зовсім не молодий, мені 33 роки, розберусь якось. І не дарма я досі не одружився, Люда – моя доля!
Я не знала, як з цим миритися. Навіть погрожувала синові. Люда все зрозуміла, поїхала. Через це Назар перестав зі мною спілкуватися.
Минуло кілька місяців, сумно мені було дуже, ще й карантин почався. Раптом донька зателефонувала з міста:
– Мамо, ми тебе до себе заберемо, будеш з нашою молодшою донькою сидіти, вона дистанційно навчається, важко, я мушу працювати.
Я погодилась. Біля дітей якось спокійніше в такі часи. Та вже за тиждень збагнула, для доньки та зятя я наче прислуга. Вони хотіли, аби я для всіх готувала, прибирала. Самі ж дома лише відпочивали. Онуки до мене погано ставились, не поважали. Важко мені було дуже. Рік я так витримала, а тоді сказала донечці:
– Поїду я додому, не можу вже в місті.
Раптом зять засміявся. А тоді донька пояснила:
– Мамо, розумієш, ми продали дім.
– Як так? Це ж моя хата.
– Ну тато ж заповіт на мене оформив, тож по факту моя. А тобі що з нами погано?
Стало мені прикро до сліз. Як так, що навіть дозволу мого не спитали. Я ж сама колись наполягла, аби чоловік на доньку заповіт оформив. В неї діти були. А синові він залишив автівку і паї. Та ми ж домовлялись, що вона дасть дожити віку в рідних стінах. Як на мене, це вкрай підло. Врешті, я ще не надто стара, можу сама жити.
Зібралась я і поїхала в рідне село. Вирішила подивитися, хто ж живе у моїй хаті. Вийшовши з автобуса, відразу відчула таке тепло, затишок. Поки дійшла стільки знайомих зустріла. І ось побачила свою хатину. Паркан замінили, значить гарні господарі оселились. Спитала сусідку:
– Хороші люди хату мою купили?
– Що з тобою? То ж Назар твій тут живе.
Я не повірила, увійшла. Раптом до мене вийшла Люда, вагітна. Вона підбігла й обійняла мене.
– Що ж не попередили, що приїдете.
– А я й не знала, що ви тут.
– Заходьте, Назар скоро буде.
Я не могла стримати сльози. Коли приїхав син – все йому розповіла. Зізналась, що й не здогадувалась, що хату продали. А він пояснив, що вони саме з Польщі приїхали, коли дізнались, що будинок продається. Він не хотів, аби чужі люди в ньому жили. Тоді я спитала:
– Сину, я залишусь на кілька днів. Дозволиш? Знаю, ти мене ніколи не пробачиш. Та знай, мені дуже шкода. Люда прекрасна, я пишаюсь вами.
– Мамо, я тебе нікуди не відпущу. Он твоя кімната, ми в ній нічого не змінювали, мріяли, що ти повернешся до нас.
Довго ми плакали обійнявшись. Я залишилась, але з донькою стосунки зіпсувались. Хоча вона не надто переймалась моєю долею.
Ви б пробачили доньці таку витівку?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!