Я багато років пропрацювала на чужині. Поїхала туди, як діти були уже дорослими. Хотіла їм допомогти, щоб не довелось працювати так важко, як мені.
Чоловік пішов із сім’ї, а я залишилась сама з дітьми на руках. Не знаю, чого бракувало моєму Михайлу. Я, як будь-яка жінка намагалась все встигнути. Ходила на роботи, тримала дім в чистоті, завжди наготовано, діти доглянуті. Та й про себе намагалась не забувати. Але чоловікові цього виявилось замало. Впадати у відчай не збиралась, бо не мала такого права.
У мене двоє доньок, які потребували допомоги та підтримки. За можливості намагалась дати їм все необхідне. Працювала вдень в садочку, а вечорами була сторожем. Ще шила речі на замовлення, бо любила цю справу та і гроші були потрібні.
Згодом, як дівчата підросли, поїхала до Греції на заробітки. Тоді мені було 35. Там теж було не солодко, але я знала, для чого працюю. Моя однокласниця Оксана давно працювала в Греції, тож саме вона мені допомогла виїхати туди й знайти роботу. Саме Оксана завжди мене підтримувала, як опускались руки. Я швидко зрозуміла, як всі заробітчани роблять і чинила так само. Все зароблене відсилала дітям, а собі лишала на прожиття якихось 100-200 євро. Так, з моєю допомогою, кожна з доньок придбали собі квартири й зробили там гарні ремонти.
Всього я прожила в Греції 15 років. Дала все донькам, а собі – нічого. Оксана мене лише згодом напоумила:
– Ти все своїм дівчатам не відправляй. Залиш собі щось. Бо кому ти будеш потрібна вдома без грошей?
Я прислухалась до подруги й не пошкодувала, бо Оксана виявилась права. Останні 2 роки заробітчанства, я нічого не відсилала дітям. Вирішила, що назбираю грошей і зроблю ремонт у своєму будинку. Коли повідомила про це Лесі та Любі, вони дуже образились. Навіть не розмовляли зі мною. Згодом все налагодилось, але я і далі продовжувала збирати гроші собі.
У липні в мене був ювілей – 55 років. Я повернулась додому, аби відсвяткувати його в колі своїх найрідніших – доньок з сім’ями. Із собою привезла чималу суму – 10 000 євро. Дівчата про це знали та прийшли мене привітати, сподіваючись, що ці гроші я віддам їм. Та я цього не зробила.
– Ти ж мама і бабуся. Як можеш думати лише про себе? Могла б і онукам щось дати!
– Так. Інші он все дітям, а ти, як не рідна. Заробітки тебе дуже змінили.
– Я ж усе життя вам все віддавала. Невже цього мало?
Та доньки й слухати не стали мене. Звісно, прикро отримати таке ставлення, після всього, що зробила дітям, але свого рішення я не змінювала. Привела дім до ладу і стала там жити.
Згодом зустріла Віктора. Він удівець, має дорослого сина, який живе за кордоном уже 12 років. Віктор має свій будівельний бізнес, власне так ми та з ним познайомились. Спершу спілкувались лише з приводу мого ремонту, а тоді це переросло у щось більше. Зараз чоловік живе зі мною, мені із Віктором дуже добре. Я почала відчувати себе справді важливою. І знаю, що він зі мною не через мої заробітчанські гроші.
Місяць тому Віктор запропонував вийти за нього заміж. Я і досі відповідь не дала. Хочу стати його дружиною, але мої доньки, як про це дізнались, наввипередки почали відмовляти.
– Ще чого надумала – заміж на пенсії. Хочеш, щоб із нас усі сміялись?
– Мамо, не ганьбись. Краще повертайся у Грецію, нам нова машина потрібна. Маєш допомогти.
Я нарешті відчула себе жінкою, а не конякою, яка лише й знає, що працювати заради когось. Віктор проти мого заробітчанства. Каже, що “нам і так всього вистачатиме”.
Невже я і справді стара для заміжжя? Чи щастя не знає віку? Як би ви вчинили?