– Мамо, ну куди тобі до міста?! Ти ж все життя в селі прожила! Не зможемо ми з тобою в одній хаті, та й тобі важко буде звикнути!

Дивлюсь на свій будинок — так сумно стає… Тут і дитинство моє пройшло, і юність… Тут я виховувала донечку, переживала всі її найважливіші моменти життя… Ці спогади завжди грітимуть мені душу, навіть якщо цього дому не стане.

Не хотілось, звісно, про таке думати, але треба дивитись правді очі: стіни посунулись, шпалери вкрились цвіллю, а двір став геть занедбаний. Чоловіка в мене вже 30 років як немає, а сама я його до ладу вже ніяк не доведу. Аня раніше зі мною жила, але вийшла заміж, народила сина і сказала, що дитині в таких умовах не місце. І я її розумію. Води тут немає навіть холодної, а палити тільки дровами й можна. У місті з новонародженим значно простіше.

Я ж тоді сказала, що ще не готова свій будинок кинути. А зараз вони мене і не думають до себе звати… Мені ж важко на старості, уже не справляюсь з усім сама. Тільки сусіди, які ще молодші, і виручають. Та й вони не вічні!

Учора он бачила Ніну — біжить щаслива, аж хустка з голови злітає.

– Чого ти така рада, Ніно? Пенсію видали? – запитала її я.

– Яка там пенсія, Степанівно? Син мій дім новий купив, то вони мені старий віддають. Там три кімнати, ванна в домі, а ще до них всього 15 хвилин пішки йти! От і біжу речі збирати! – відповіла мені Ніна.

“Чого ж мої мене до себе не кличуть?” – думала я все частіше. Хоч і знала, що квартира у них не своя, але ж для мене можна було місце знайти!

І от мої молитви були почуті: Аня зателефонувала і попросила терміново приїхати в місто. Сказала, там мене сюрприз чекає. Ніколи я ще так швидко не збиралась. Взяла із собою тільки необхідне.Повезли мене діти у якийсь дуже гарний район: будинки нові, територія доглянута, люди виховані.

Пошепки

– Це наша квартира, мамо! Учора останні документи підписали! Тут аж три кімнати, уявляєш? – щебетала Аня.

– Гарно, діти. Які ви в мене молодці, — витерла сльозу Надія Степанівна. – А де ж моя кімната?

– Яка ще кімната? Ось наша, ось дитяча, ось для гостей. Твоєї тут немає. Ти ж усе життя в селі прожила, хіба ж тебе витягнеш з тієї хати? Ти там, мабуть, і віку доживатимеш!

Мабуть, донька так хотіла пожартувати. Але я зрозуміла, що старість в мене і правда буде самотня. Зробила вигляд, що мені подзвонила Ніна, і поїхала додому…

Всю дорогу я проплакала: невже моїй дитині так на мене все одно, що я і помиратиму на самоті?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Що робити з дітьми? Дайте пораду!

Напишіть нам в коментарях у Facebook!