– Мамо, ну нащо тобі квартира у новобудові? Краще б ми помінялися, ти ще на ремонті зекономиш, – так “любо” зустріла мене донька з заробітків.
Я давно вже працюю в Чехії на виробництві птиці. У цеху постійно холодно, навіть влітку одягала теплу фуфайку та зимові шкарпетки. А ще часто хворіла, купувала ліки.
Поїхала я на заробітки, як і всі мати-одиначки – дати дитині гідне майбутнє. Світланка тоді тільки в 4 клас пішла, залишилася з моєю мамою жити. Дякувати Богу, що в неї була своя квартира. Бо колишній чоловік випер мене та доньку серед ночі з валізами в руках.
Працювала вдень та вночі, виходила на додаткові зміни. І все до копійочки скидала мамі на карту – аби вона Світланці одяг купила, канцелярію до школи, якісь іграшки. Бо моя мама тоді працювала швачкою та заробляла мізер.
З часом Світлана виросла, вступила до університету. Але не на державне, а контракт. Ще й спеціальність дуже дорога, міжнародні відносини. Крім того, я ще купила доньці ноутбук для навчання та новий телефон.
Звісно, частину коштів моя мама витрачала на комуналку та продукти. А ще ремонт зробила, купила нові меблі, ліжка та ще кухню повністю оновила. З Чехії я привезла їй спеціального робота-пилососа, аби не нахилялася зі своєю спиною хворою.
Однак, коли був той вірус, то мама важко захворіла та померла. А я, на жаль, через роботу не змогла навіть на похорон приїхати.
4 роки тому моя Світланка вийшла заміж. Звісно, я, як любляча мама, допомогла оплатити молодятам весілля та ще дала грошей у конверт. Зять Дімка пішов жити у нашу квартиру.
Тоді я вперше і задумалася, аби собі якесь житло в місті купити. Ну бо скільки ще років повинна на заробітках горбатитися та рідних не бачити? І так пропустила майже все дитинство доньки, а якщо і онуки бабусі не будуть бачити – то це гріх.
Тому помалу почала відкладати гроші. Ще минулої весни, коли приїздила у гості до рідних, якраз приглянула гарну квартиру. Правда, тоді ще тільки будова тривала та й ціна була дуже хороша. Дала завдаток і поїхала зі спокійною душею далі працювати.
Помалу висилала гроші Світлані, аби вона мені ще меблі до квартири купувала. То невеличка, на 2 кімнатки.
І у вересні нарешті офіційно закінчили будову. Я якраз вирішила покінчити з цими проклятущими заробітками та приїхала додому, аби остаточно займатися ремонтом. Гроші на перший час у мене були, та й думала потім роботу десь у містечку знайти.
Однак, не встигла я поріг квартири переступити, як донька почала нарікати:
– Мамо, цей будинок такий вже старий. Ліфт не працює, брудний, дитячого майданчика взагалі нема, тільки от алкаші на лавці сидять.
– Так може ви б собі купили якесь інше житло, а цю квартиру можна продати.
– Мамо, так нащо продавати? Давай ти краще сюди переїдеш, а ми у новобудову. От що ти там робитимеш, сусідів не знаєш, чужий район. А тут всі твої подруги.
– Світлано, то я на заробітках так працювала, аби тобі на другу квартиру заробити? А на себе що, геть начхати маю?
– Мамо та тобі, очевидно, нова квартира дорожча за онуків та єдину доньку? Не думала, що ти так нас любиш!
Ми посварилися і донька навіть до квартири мене не пустила, гучно грюкнула дверима. І я зі сльозами на очах поїхала у новий будинок.
Тепер сиджу тут сама і думаю, що робити далі – помінятися зі Світланою чи ні?
Вибачте. Даних поки немає.