Маю я таку старість – ворогу не побажаєш. Кожну копійку рахую, та й не завжди вона є. Хто ж думав, що все так буде. Все життя я сумлінно працювала. Хотіла найкращого для своєї доньки, адже сама її виховувала. Чоловік мене покинув, коли Люді й року не було. Сказав, що ніколи не кохав, а одружився, бо мама примусила.
Та я не впадала у відчай. Любила донечку дуже. Навіть від особистого життя відмовилась заради неї. Боялась, що новий чоловік її ображатиме. Скільки такого трапляється.
Дуже доброю дитиною зростала моя донька. Та вчитися не дуже хотіла, я її й не примушувала. Домашніми справами не навантажувала, все шкодувала, адже дитина й так батька не мала. Лиш тепер розумію, що робила все не правильно. Та вже пізно.
Люда товаришувала з сусідським хлопчиком Андрійком. Він мав дуже важку долю. Мама його померла від важкої хвороби, тато почав пити. Дитина зростала нікому не потрібна. То я їх разом щодня й годувала, дозволяла в нас залишатися, коли тато вдома влаштовував гуляння. Та згодом їхні шляхи розійшлися. Андрійко був розумною дитиною, самотужки без копійки до університету вступив, а моя Люда не схотіла вчитися. Як я її не благала – марно.
Минуло багато років, Донька моя змінилась дуже. Вийшла за якогось пройдисвіта і з ним пити почала. Дітей не має, аже й не матиме, бо їй 43. Та й як такій людині виховувати когось. До мене приходить лиш раз на місяць:
– Мамо, що пенсія прийшла!
– Ні! – збрехала я, бо знала – забере все. А в мене світло обіцяли відключити за борг.
– Не розказуй. Я знаю, всім вже дали. Чи ти хочеш, щоб твоя донька з голоду вмерла?
– Якби ж ти на їжу, а не на питво?
– Давай гроші, бо зараз тобі влаштую. І взагалі – віддай мені карточку, щоб я сюди не їздила.
– Та як ти так можеш, я ж все життя для тебе.
– Через тебе тато пішов, в мене нормальної сім’ї не було. Не просила я мене народжувати.
Забрала вона карту і пішла. Я рахувала копійки, які знайшла в кишенях. Думала хоч хліба купити. Та однаково бракувало. Вийшла в під’їзд і заплакала. Раптом на сходинках з’явився якийсь чоловік.
– Що ви тут робите? Холодно!
– Андрій, невже це ти? Як змінився.
– Ходімо у квартиру.
Він увійшов і жахнувся. Певно, давно такої бідності не бачив.
– А де всі речі? Картини? Посуд?
– Все Люда винесла й продала за горілку.
Він зазирнув у холодильник – порожньо. А тоді сказав:
– Лягайте перепочити, я зараз прийду.
Повернувся Андрій за пів години. Приніс теплу вечерю, цілий стіл накрив.
– Де ж ти це взяв? Невже приготував?
– Ні, це з ресторану. Мого, я тепер маю мережу закладів харчування. Тож харчі це не проблема.
– Але ж це все гроші?
– Ви мене все дитинство годували, а вам було тоді значно важче, ніж мені тепер. Розкажіть, що сталося.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Мені так гірко було на серці, слова самі полилися, як і сльози з очей. Він уважно вислухав і сказав.
– Завтра ви поїдете зі мною.
– Куди?
– Будете жити з мою сім’єю. Діти завжди про бабусю мріяли, будете їм за рідну.
– Що ж твоя дружина скаже.
– Лише зрадіє, я їй завжди про вас розказував.
– Але ж донька карту забрала. І квартира.
– Картку ми замінимо на іншу. В банку скажемо, що у вас її вкрали. А квартиру нехай забирає.
Я міцно обійняла Андрія. Наступного дня, коли ми збирали речі раптово прийшла Люда. Виявилось, що Андрій вже зателефонував в банк і заблокував картку.
– Мамо, що з карткою. Де гроші? А куди це ти зібралась?
– Як ти до такого докотила? В тебе найкраща мама у світі, а ти із нею так? – сказав Андрій.
– А ти що вирішив здурити стару і мою квартиру собі забрати?
– Та вдавися ти своєю квартирою. Є речі значно важливіші.
Наступного дня ми поїхали. Тепер я дуже щаслива. Маю справжню сім’ю, онуків, які дуже люблять мене. Та душа болить за доньку, все ж рідна. Але що робити?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!