Рік тому моє життя перевернулося з ніг на голову. Це сталося, коли мій чоловік загинув у страшній аварії…
Ми, правда, тоді вже пару років як не жили разом, але ця втрата все одно стала для мене дуже важкою. Максим, як виявилося колись, не хотів мати дітей. І про це я дізналася, коли вже носила під серцем нашу спільну донечку…
Чоловік сказав, що не проти спробувати повноцінне сімейне життя. Два роки ми навіть непогано так трималися. Але таки не вдалося нам довго гратися в ідеальних батьків… Максим зрозумів, що його стихія – бізнес, робота та гроші, а не памперси, дитячі крики і недоспані ночі.
Розійшлися ми нормально, без образ та скандалів. Та й чого було сваритися? Квартиру двокімнатну Максим залишив мені та доньці, гроші скидав, як тільки я просила. Звісно, я і сама на роботу пішла, аби трохи грошенят на свої витрати мати. Але ж так знала, що колишній завжди підстрахує і допоможе.
Та ж не буває щастя вічним: поїхав Максим на якусь важливу зустріч, а вернутися з неї вже не зміг. Сталася аварія на дорозі, лікарі його врятувати не змогли…
Мені його було і по-людськи шкода, і фінансове питання мене дуже турбувало. Я просто не знала, що далі робити і як справлятися… Не лишалося нічого, окрім як переселити до себе маму. Вона людина дуже важка, я ніколи не любила з нею під одним дахом жити. Але підробітки треба було міняти на нормальну роботу, аби нас із дитиною кури не загребли, тому я змирилася зі своєю долею.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Так і повелося: мама гляділа Ліну, іноді помагала по дому, а я бігала на роботу та з роботи, щоб копійку яку додому принести.
– Ірино, яка ж ти в мене безтолкова виросла! – знову причепилася до мене мама недавно. – Я ж тебе просила, аби ти хліб додому купила!
– Ма, я купила хліб. У пакеті лежить, – сказала я, стягуючи із себе куртку після роботи.
– Та хіба ж то хліб? То хімія одна! Ой, бідна я, бідна. Що ж мені з тобою робити? У кого ти така вдалася? – бідкалася мама, поки я йшла до доньки.
Ми так звикли до її постійного ниття, що вже й уваги на те не звертали.
– Мамо, – підбігла до мене донька, як тільки побачила на порозі. – А коли вже баба поїде додому?
– Не знаю, доню. Бачиш, я сама з усім не справляюся, мені треба поміч. А в нас нема більше нікого, тільки бабця.
– А ти знаєш, що вона про тебе розказує? Дзвонила їй якась Лідка сьогодні, то баба їй наплела, що ти погана мама і жінка нікудишня. А ще казала, що від нас уже ніколи не з’їде. Бо тут їй нічого робити не треба, та ще й покомандувати всіма можна, – жалілася мені донька.
У мене аж сльози накотилися… Я просто не знаю, що робити далі! Я розумію свою дитину, бо й сама з матір’ю ні за що б у світі сидіти не хотіла. Але що ж я можу зробити? Що?! Нянька зараз мені не по кишені, а донька ще занадто мала для самостійності… Невже я буду довіку жити з мамою? Невже усе вже ніколи не буде добре?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!