– Мамо, повернешся з Італії, в нас житимеш! – Донька обіцяла мені спокійну старість, от тільки зять був проти. Так я й опинилась на вулиці

Тринадцять років тому помер мій чоловік. Зовсім ще молодий був – 54 роки, та рак шлунку – страшний, нікого не шкодує. Дуже важко я переживала цю втрату, Юра хорошим був, добрячим. 

Коли чоловіка не стало – я залишилась ні з чим. Усі заощадження ми витратили на лікування. Довелося ще й продати автівку, гараж і дачу. Дітей це  дратувало. Син прямо мені сказав:

 – Нащо стільки грошей витрачати, це однаково нічого не дасть!

 – Як ти так можеш? Це ж батько, котрий тебе вчив ходити! Навіть якщо вдасться на рік продовжити його життя – це того варте.

На ту мить, донька вже одружена була, жила у сватів. Син зустрічався з дівчиною Оленою. Планував весілля. Тож гроші були вкрай потрібні. Зібралася я й до Італії поїхала. Працювала дуже важко, все ж не молода. Я доглядала літню пару, сеньйора вже лежача. Ще й закупи робила для сусідів за окрему плату. 

Усе зароблене я висилала дітям. Донька з зятем вирішила будуватись, а це неабиякі гроші. Та вона мене запевняла, що в їх будинку завжди буде для мене куточок:

 – Мамо, повернешся з Італії, в нас житимеш! Ми тут садочок зробимо, кілька грядочок. От і будеш гратися собі!

Як мені подобалась ця картина. Тим паче в моїй квартирі місця мені вже не було. Син одружився, Олена близнюків народила. Місця там геть бракувало. Я їм допомогла ремонт зробити, автівку придбати. 

Тож працювала я і мріяла про щасливу старість. Та кілька років тому я важко перехворіла. Коронавірус дав серйозні ускладнення, мало не померла через тромби. 

Якоїсь миті я страшенно злякалась, що не встигну вже насолодитися життям з рідними. Тож вирішила повертатися. Попередила доньку, що їду. 

Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi

Пошепки

Будинок діти й справді збудували чудовий. І кімнатку мені виділили. Щоправда, зовсім маленьку і без окремого санвузла. Та я не скаржилась. Я тоді ще досить слабкою була, потребувала догляду. Та минуло кілька місяців і я випадково почула слова зятя.

 – І що вона тут житиме й нічого не робитиме. Нехай готує й прибирає!

 – Побійся Бога! Якби не мамині гроші – ми б хату ніколи не збудували.

 – Та я сподівався, що вона в Італії залишиться! А не на шиї в нас сидітиме.

Я вдала, що нічого не почула. Та з часом зять почав зі мною сваритися. Він казав, що я йому заважаю. Після чергової сварки я не витримала. Зібрала речі й поїхала до сина. Звичайно, він мене прийняв. Але спокійним голосом пояснив:

 – Мамо, ми поки тобі поставимо лежак на кухні, але надалі не знаю, як то буде. Сама ж бачиш, самим тут тісно. 

Вночі я не могла заснути. Спина страшенно боліла від того лежака. Сльози лилися з очей від болю та образи. Як бути далі – не знала. Зранку почала збиратися:

 – То куди ти поїдеш?

 – Не знаю.

Думала син зупинить, та він цього не зробив. В мене були невеличкі заощадження, три тисячі євро на чорний день. Попросилась до подруги пожити. Домовились, що я їй платитиму незначну суму. А що далі – гадки не маю. Порадьте?

Скажіть, що мені робити? Як бути?

Більше цікавих життєвих історій тутhttps://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

IrynaS
Adblock
detector