– Мамо, що тобі в місті робити? В квартирі сидіти? – Сльози з очей полилися, коли почула рішення доньки

Ніколи я не планувала в селі жити. Ще малою дівчинкою мріяла, як поїду до міста і вже не гаруватиму цілодобово на городі. Так і зробила. Закінчивши дев’ятий клас вирушила до міста та вступила в технікум. Мріяла стати кравчинею.

Життя в обласному центрі здавалося казкою. Ніякої картоплі й корови, натомість прогулянки з подругами, танці. Одного разу вдома у подруги я й зустріла Ігоря. Гарний міський хлопець, такий сучасний і цікавий. Як не закохатися?

Наш роман розвивався стрімко. Я вже мріяла, що він зробить пропозицію і я переїду до нього у квартиру. Батьки подарували йому однокімнатну в самому центрі.

Та Ігор не поспішав. А тоді я дізналась, що вагітна. Щаслива, бігла, аби повідомити коханому таку звістку. Думала, це лише пришвидшить наше весілля. Та натомість лишень почула:

 – Яка дитина? Ти що? Я не збираюсь одружуватись.

 – А як же я? Ти ж казав, що кохаєш!

 – Ти хороша дівчина. Але ж не дружина. Нащо мені сільська дівка.

В розпачі я гірко плакала. Не знала, що робити. На аборт не наважилась. Ще кілька місяців залишалась в місті, а коли живіт став помітним, зрозуміла – далі так не можна. Осоромлена, поїхала додому в село.

Реакція батьків була зрозумілою. Тато гнівався:

 – От тобі й місто? Добре там? 

 – Перестань, їй і так важко, – заспокоювала ненька.

Тепер я неймовірно вдячна матері, що поставилась до мене із розумінням, допомагала в усьому і не вигнала. Згодом я народила чудову донечку Катерину. Та повертатися до міста вже не хотіла. Зрозуміла, не місце мені там. Так я жила з батьками. Виховувала донечку, але так і не одружилась. 

Роки минали, згодом донька виросла і поїхала на навчання. Катя розумна, моїх помилок не повторювала, а старанно вчилась. З часом знайшла роботу, а тоді й познайомилась з Михайлом. Порядний та дуже спокійний парубок. Згодом вони одружились і винайняли квартиру в місті.

А тоді не стало моїх батьків. Це було надзвичайно складним випробовуванням для мене. Адже це найрідніші люди, які завжди підтримували мене. Не передати словами, наскільки самотньою я почувалась. А донька не могла бути поруч, адже лишень завагітніла.

З жахом я уявляла, якою ж буде моя старість. Одна в старій хаті, ніяких зручностей. Навіть подруг моїх тут не залишилось. Когось діти до себе забрали, хтось самий переїхав. Я мріяла, що з часом Катя придбає собі квартиру і я житиму із нею. 

Та життя в моєї донечки теж не було простим. Важко вони з чоловіком працювали, але назбирати на житло не могли. Вже й діти виросли. Тоді її Михайло не витримав – залишив роботу й поїхав за кордон. Повернувся за два роки й вони почали підшукувати житло. А днями донька зателефонувала:

 – Мамо, вдягайся, зараз ми приїдемо й заберемо тебе. Маємо сюрприз.

Пошепки

“Невже купили квартиру? А може вже мене заберуть?”

Ми поїхали до шикарної новобудови з гарними сучасними апартаментами. 

 – Ось, мамо, це наша квартира! Вже й оплатили. Залишилось косметичний ремонт зробити.

 – Яка ж гарна і велика! А скільки кімнат.

 – Три. Діти вже матимуть по окремій.

 – Що кожен матиме кімнату?

 – Так, дітям по одній і нам спальню. А вітальня на кухні вже буде, місця вистачить.

 – А мені куточок знайдеться?

 – Ну, ти зможеш залишатися часом.

 – Ти що мене не забереш? Хто ж доглядатиме на старості?

 – Мамо, що тобі в місті робити? У квартирі сидіти? 

 – А що, краще самій в халупі, де й вбиральні немає? 

 – Я думала ти радітимеш за нас. Ми двадцять років по чужих хатах.

 – А я своєї й не мала ніколи.

Я тішилась, що дітям вдалося житло придбати, та мені було сумно. Помру в тій халупі одна – ніхто й не знатиме.

А ви як думаєте, мала б донька мене забрати? Хіба це не обов’язок дітей піклуватися про батьків?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!