Чи то я така унікальна, чи то робота мене просто дістала, але коли мене відправили на пенсію, я ні краплі не засмутилася.
Зовсім навпаки. Я тішилася тому, що в мене нарешті з’явиться час на себе, на догляд за своїм здоров’ям, на хобі, про які я давно мріяла.
Чоловіка через кілька місяців спіткала така ж доля. Ми й самі подумати не могли, що насолоджуватимемося пенсією. Читали книги, багато гуляли на свіжому повітрі, навіть в театр вибралися, хоч я вже й забула, як це воно – культурно проводити вечори.
Але наша з Василем пенсійна ідилія тривала недовго.
– Мамо, ми з чоловіком і дітьми трохи у вас поживемо. Сама розумієш, зараз в Дмитра з грошима тугенько, а орендарі такі гроші деруть – слів нема.
Погодилася, а що було робити?! Як-не-як рідна дитина.
З моменту, коли Аня і 4 онучків переступили поріг квартири – наше життя перетворилося на справжнє жахіття.
Донька до того всього ще й знайшла собі роботу. Пропадає в офісі зранку до вечора, зятьок взагалі у відрядження намилився.
Одним словом, ви зрозуміли – прилаштували своїх діточок, а самі вирішили подбати про своє професійне життя.
Я малих дуже люблю, але в мене вже не той вік, щоб бігати за ними по всій хаті, аби вони не розбили чергову чашку з мого улюбленого сервізу.
Чоловік взагалі за останній тиждень спину зірвав – тепер ні встати, ні сісти нормально не може. Думаєте, Аню через це совість мучить? Та яке ж там.
Про фінансові непорозуміння я взагалі мовчу. Донька із зятем запропонували вести спільний сімейний бюджет. Тепер вся наша пенсія зникає зі швидкістю світла. А куди – хто його знає…
Ми терпіли, і так було би напевно по нинішній день, якби Василь випадково не прочитав в телефоні Дмитра повідомлення від нашої улюбленої донечки: “Любий, ти уявляєш! Перераховую мамину пенсію, а 200 гривень нема! Собі заникала. Ну, хіба це нормально? Думала, що я дурніша за неї… Угу, якби ж то!”
Мене таке зло взяло! Досить того, що живе в нашому домі, користується нашими грошима, повісила на нас своїх дітей, то ще й ображати нас сміє!
– Аню, збирайте свої манатки і повертайтеся на орендовану квартиру. Такого нахабства ми з батьком більше не терпітимемо.
– Про що це ви?
– Ти дурненькою не прикидайся – я бачив в телефоні Діми повідомлення.
– То от до чого ви опустилися?! Вже в телефонах чужих нишпорите, – переводила стрілки Аня, от тільки ми на цей старий трюк не купилися.
Наступного ж дня випровадили родичів за двері. Тепер Аня не телефонує, в гості не заходить. А воно, може, й на краще. Нарешті ми відчули, що таке свобода, а дітей хай самі виховують! Ми з Василем не безкоштовні няньки.
Чи правильно вчинили батьки?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!