Вже 23 роки, як я до Італії поїхала. Тоді вибору не було. Чоловік знайшов іншу, а мені з донькою на двері вказав. Найбільш прикро тоді було, що свекруха це рішення підтримала. Не влаштовувала я її, як невістка. Вона вважала, що її син вартий кращого.
Тож я залишила свою дитину у сестри, платила їй за це гроші, також висилала на потреби доньки. Вона мала все, про що лише може мріяти підліток. А разом з тим я збирала нам на житло. Згодом Катя поїхала на навчання, а я придбала однокімнатну квартиру, аби вона в гуртожитку не жила, а я мала де зупинитися, приїжджаючи. Та вже за два роки я застала там Віталія. Це був хлопець моєї доньки, який нахабно переїхав до неї жити.
– А ти не думала мого дозволу спитати?
– А хіба тобі не однаково. Ти ж сама мене покинула! – звинувачувала донька. – Я зростала нікому не потрібна. Тато нас вигнав, а ти поїхала. Я почувалась, наче сирота. І лиш зараз щаслива, бо в мене є Віталій.
Уявляєте, як важко було це чути? Та я розуміла, донечці й справді було не просто. Тож повернулась на роботу. Згодом Катя взяла шлюб. А тоді якось мені зателефонувала.
– Мамо, послухай, я вагітна, і нам надто тісно в цій квартирі. Хочемо її продати та придбати будинок. Та ти мусиш допомогти, бо грошей бракує. Плюс треба ж ремонт нормальний зробити.
– Доню, але ж квартира твоя, а нове житло вже вам обом належатиме.
– І що ти моєму чоловікові не довіряєш? Навпаки, тоді лише добре з цього, матимеш власну кімнату, буде де жити. А у квартирі що?
Насправді я планувала купити собі окрему квартиру і вже повертатись додому. Останнім часом я почала багато хворіти, працювати ставало дедалі важче. Все ж не молода. Та я погодилась на вмовляння доньки. Вислала їй 30 тисяч євро. А згодом ще на ремонт. Вона народила, а я навіть на хрестини не могла приїхати, адже залишилась зовсім без копійки.
Будинок молоді придбали дуже гарний – два поверхи, двір, сад. Зробили там стильний ремонт, придбали сучасну техніку. Як я раділа, коли Катя надсилала мені фото.
– От мамо, дивись, це буде твоя кімната. Тут навіть телевізор є і власний санвузол.
Лишень раз я приїхала, мені й справді все дуже сподобалось. А найважливіше, що онука була поруч. А донька знову завагітніла. Хіба ж це не щастя? Та вже за два тижні зять почав натякати, що мені вже час їхати до Італії, бо вони ледве кінці з кінцями зводять. Я й поїхала.
Та після початку війни вирішила остаточно повертатись. Важко бути далеко від дітей, коли таке коїться. Ще й почались проблеми зі спиною, вже зовсім не могла працювати. Та реакція доньки мене вразила:
– Що це ти вигадала? Тут погано зараз. Нащо повертатись? Працюй, доки можеш.
– Доню, вже не можу, здоров’я не те.
– А ти знайди простішу роботу.
Я не розуміла, чому донька проти. Невже не скучила за мною? Тоді поскаржилась подрузі, а вона відкрила мені очі.
– А ти що не знаєш, батьки твого зятя із його сестрою живуть у твоїй хаті.
– Та не може бути, донька б сказала мені.
– А ти спитай?
Я не питала, зібралась і поїхала додому. І що побачила? В моїй кімнаті жили свати, в іншій й справді – сестра Віталія зі своїм нареченим.
– Доню, що це таке?
– А як я могла відмовити? Вони ж з Харківщини.
– Яке ви мали право без дозволу мою кімнату займати.
– Мамо, ну будинок все ж наш, що хочемо, те й робимо.
– Ось як ви заспівали? Тоді на допомогу мою не розраховуйте більше. Збиратиму собі на квартиру.
Серце мені розривається. Хіба ж можливо, щоб рідна донька так вчинила. Я повернулась до Італії – хвора і вже не молода. До того ж самотня, адже Катя зі мною не спілкується. Вона телефонувала восени, просила гроші на дрова, обігріти таку хату зовсім не просто, а заробляє Віталій копійки. Та я відмовила. Більше не можу думати про всіх довкола, окрім себе.
Скажіть, де ж я помилилась? Невже не треба було увесь цей час допомагати донечці? Як тепер бути?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!