У мене була старша сестра Наталка. Та чого є? Жива-здорова, нічого їй не бракує. Мешкає у Житомирі.
Однак, від мене та батьків геть відбилася. Ще з дитинства у нас були такі трохи натягнуті стосунки. Вона не хотіла мене брати з собою на прогулянки, навмисне не забирала з садка та школи. І я міг чекати вечора, аби по мене прийшла мама.
А після 9 класу вона переїхала з нашого маленького смт до Житомира на навчання. Якраз пройшла на державне місце, мала гарну стипендію. І от після того наші сторінки місяць за місяцем погіршувалися. Хоча ми не сварилися, не сперечалися. Наталка просто віддалилася від нас. Не телефонувала, листи не писала. Могла хіба раз на тиждень написати мамі смс-ку, що в неї все добре. А мама натомість щосуботи висилала їй автобусом багацько пакетів з домашніми продуктами та консервацією:
– Аби Натуся мала що їсти в тому гуртожитку. І сусідок пригостила.
І так минало вже 10 років. У Наталки з’явився чоловік Роман, дітки народилися. Але вона вкрай рідко привозила Олену та Артура до нас у додому. То діти хворі, то часу в неї нема, то вже свекри у гостях чекають. Кого-кого, а батьків Романа вона так цінувала, що ледь ноги їм не цілувала.
Ще давніше Роман їхав на заробітки, аби назбирати грошей на нову квартиру. Ми з мамою приїхали у Житомир, привезли подарунки. І не забули про племінників, купили їм декілька пакунків з іграшками. Але Наталка нас навіть з вокзалу не зустріла. Зате за столом вихвалялася, яка в неї гарна машина і що вона вміє класно їздити.
Але потім сестра сама легко натякнула що нам пора забиратися геть:
– То ви десь у готелі переночуєте? Куди вам таксі викликати?
– Таксі? Ні, доню, ми… Та ми так, чисто посидіти і їдемо назад.
Мама не хотіла сперечатися з Наталкою та зятем за столом. Але я помітив, як їй було образливо за гостинність сестри. Що нас на ніч ніхто не хотів прийняти, одразу за поріг виставляли. Добре, що встигли на останній автобус сісти до смт. Однак, Наталка навіть не поцікавилася, як ми доїхали, чи все добре. Тільки що там думати, якщо вона нас до вокзалу не довезла на своїй крутій машині.
Може через таке ставлення сестри я дуже тримався рідної хати. Тут знайшов собі жінку, сусідку Богдану. Ми повінчалися і почали жити в нашій хаті. Я добудував 2 поверх з великою терасою, поставив ще літню кухню. Мама вийшла собі на пенсію і тепер няньчить моїх діток, Володю та Матвія. Жінка допомагає їй по господарстві. Ми ще маємо власну пасіку, виготовляємо мед на продаж.
Ось так я крутився по життю, забезпечував родину. Моя робота спокійно дозволяє мамі та жінці не працювати, у нас є все необхідне.
І ось 2 тижні тому до нас у гості приїхала Наталка. Дивлюся – заїжджає її машина на подвір’я, племінники вибігають з машини. Востаннє ми бачилися аж на Різдво. А тут такий сюрприз.
– А ти чому не зателефонувала хоча б, доцю? Ми би свинку засмалили, підкоптили до столу.
– Мамо, та я ненадовго. Хочу з вами серйозно поговорити.
– Про що?
– Про хату.
– Та гарно тут, Василько все зробив. Дивися, поставив діткам басейн, там батут, аби надворі гралися.
– Угу.
Але я відчував, що сестра насправді задумала якийсь хитрий план. Не може людина просто так приїхати, коли сама роками нас всіх уникала. Мама та Богдана пішли на кухню, заварили чаю, дістали пляцки до столу.
– Доцю, ну як у тебе справи? Як там Роман?
– Нормально. Я ж не просто так приїхала. Чула, що зараз якісь будуть нові закони в тому законодавстві робити щодо нерухомості та спадку. Знову щось понавигадували ті бандюгани. Така от треба поїхати до нотаріуса, аби він зараз порівно поділив між нами твою хату.
Жінка аж чаєм вдавилася. А мама наче відчувала, що буде така розмова
– Наталко, ти звісно, маєш рацію. Але хату я вже давно переписала на Василя.
– Тобто? А я?
Сестра почала викрикати, перевернула чашку з кавою, руками розмахувала. Називала нас зрадниками, казала, що я маму в притулок потім здам або викину на вулицю.
Покричала декілька хвилин, потім розвернулася та поїхала геть. Другий тиждень нам не телефонує, не пише.
Я знав, що мама давно переписала на мене хату. І вважаю, що вона вчинила правильно. Адже сестра так віддалилася від родини, наче ми якісь чужі люди. І я цю хату до ладу привів, все сам будував. То з якого дива сестра повинна претендувати на спадок, якщо ні копійки сюди не вклала?
От якби Наталя хоча б раз на тиждень приїздила, то. певно, мама би змінила свою думку. А так “за що боролася – на те і напоролася”.
Ви погоджуєтеся, що вчинок матері правильний?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!