Мені 65 років, живу сама. Чоловіка не стало ще у 2020 році через той карантин. В нього було слабке серце і не витримало тих ускладнень від вірусу.
А з початком війни мене ще й звільнили з роботи. Завод працював на одного російського олігарха, тому його швидко закрили та розформували. Добре, що хоча б дали зарплату за місяць.
Але крім роботи, я мала ще один пасивний дохід. Від покійної матері мені дісталася двокімнатна квартира на Левандівці, давно ще було. Я зробила там ремонт, купила нові меблі, провела кабельне телебачення та почала здавати в оренду. Ціну поставила невелику, всього 10 тисяч гривень разом з комунальними послугами. Для Львова це дуже дешево, повірте.
Потім знайшла роботу на пекарні, щоб вдома не сидіти. Я звикла працювати ще з дитинства. Адже батьки казали, що гроші на голову просто так не падають, все треба заслужити.
І от коли в лютому почалася війна, то я заселила у квартиру безкоштовно біженців з Маріуполя. Це багатодітна родина, там 4 дітей та ще лежача бабуся. Навіть сама часто приносила їм продукти, одяг, іграшки. Але вже через 3 місяці жінка та чоловік знайшли собі роботу і самі запропонували оплачувати оренду. Я вже сказала не 10 тисяч, а 7.
Однак, минулого місяця до мене приїхав син Петро з невісткою Мариною. Так неочікувано, без попередження. Просто зателефонували і сказали, що вже в дорозі. Добре, що я встигла побігти в магазин та купити тортик до чаю.
– Мамо, у нас приємна новина. Старша донька Наталка виходить заміж.
– Ой, Боже, то я скоро правнуків буду няньчити?
– Ну так, через 7 місяців. Але ми до тебе приїхали не про весілля говорити.
– А про що?
– Квартиру. Розумієш, у нас зараз нема грошей, аби купити Наталці нове житло. Зять також не з багатої родини. І от вся надія на тебе. Поступися внучці.
– Ні, сину, я не можу. Не знати, чи з цієї роботи мене не попруть геть. А пенсія зараз мізерна, може не вистачити на прожиття.
– Мамо, ну це ж твоя внучка! Ти можеш поїхати на заробітки до тітки Галі, там попрацювати і купити нову квартиру.
– Я краще розміняю ту двушку і віддам Наталі кімнату. Вигідна пропозиція.
– Ні! Якщо ти нормально не хочеш вирішити це питання, то ми підемо до суду!
І син дійсно написав на мене заяву до суду, аби забрати майно. Однак, я вирішила не мовчати, також найняла хорошого адвоката. Декілька тижнів тривала ця судова тяганина з паперами, крики, лайка. Але я виграла справу і мала всі права на майно.
Хоча я пропонувала у суді поділити квартиру, аби кожній стороні дісталося по кімнаті. Тільки син вперто протестував. І в результаті залишився з голим місцем.
І відтоді минув вже місяці, але син та невістка взагалі зі мною не спілкуються. Навіть на весілля внучки не запросили, хоча я бачила фотографії з РАЦСу в Фейсбуці.
Не знаю, чи правильно так було відмовляти. Я ж її бабуся все-таки, не чужа людина. Можу взагалі на старості років залишитися без підтримки рідних.
Може, мені варто попросити вибачення та подарувати квартиру?
Ви вважаєте, що наша читачка вчинила вірно в такій ситуації? Чому?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!