Сьогодні я прочитала дітям свій заповіт, який склала нещодавно. Коли останній рядок було дочитано, син із криками вибіг з будинку, а донька сказала, що я їй більше не мати. В принципі, я і не здивована такою реакцією. А чого вони ще від мене чекали?
Чоловік мій все життя працював на найбільшому у місті заводі. Зарплати там були пристойні, ми ніколи не бідували. Але ж гарував він там і день, і ніч, щоб забезпечити нашу родину.
У дітей навіть в найважчі часи був лише новий одяг та найкращі іграшки, а коли багато хто не міг звести кінці з кінцями, ми навіть їздили на море в Одесу.
Звісно, така тяжка праця принесла свої плоди: у нас був власний величезний будинок, дітям ми по квартирі встигли придбати, з ремонтами їм допомогли… А потім мій Михайло важко захворів.
Гроші в нас були. Сподівались, їх якраз на лікування вистачить. Але хто ж знав, що медицина зараз далеко не безкоштовна… До доньки за допомогою я звертатись боялась, бо вона за кожну копійку перед чоловіком звітує. Тому пішла до сина грошей просити.
– Дуже треба, Тарасе. Батько хворий, лікарі прогнозів не дають. А наші заощадження вже давним-давно скінчились…
– Мамо, де ж я тобі такі гроші візьму? Я машину планував купляти, вже домовився з продавцем. Пару тисяч я дам, але не більше, – відповів син, почувши про хворобу батька.
Я не знала, як на це реагувати… В душі була така сильна образа, що в мене просто опускались руки… Хто знає, у які кредити нам довелося б залізти, якби не колеги Михайла. Вони і на лікування допомогли назбирати, і на реабілітацію. А все тому, що чоловік мій – людина хороша. В допомозі ніколи нікому не відмовляв.
Як тільки хвороба почала відступати, Михайло склав заповіт. Сказав, що все після його смерті дістанеться мені, а не дітям. Я не розуміла, для чого складати заповіт, коли все тільки почало налагоджуватись… А через два місяці мого чоловіка не стало. Раптово обірвався тромб…
Діти, які ні в лікарню, ні додому до нас не приїздили, коли батько хворів, раптом почали обривати мені телефон. Один поперед одного просились у гості приїхати. Я знала, що це вони через спадок так до мене рвуться, тому їхній приїзд відкладала з усіх сил.
Аж поки і сама важко не захворіла… І син, і донька про це знали, тому раптово знову зникли з мого життя. Єдиною моєї підтримкою лишилась Тамара – молода сусідка, що доглядала своїх маму з татом вже кілька років. Вона знала, що корисно у моїй ситуації, а що – ні. Тому декілька разів на день приходила перевірити як я, готувала їсти, прибирала.
Золото, а не дитина. Не знаю, що робила б без неї.
Здоров’я підводило мене все частіше, тож одного дня я зателефонувала дітям, щоб повідомити ту новину, на яку вони чекали вже багато років: нарешті я готова розповісти, що і кому дістанеться після моєї смерті.
Не повірите: уже через дві години вони сиділи в мене на кухні. Навіть ніякого смаколика мені, звісно, не привезли. Добре, що Тамара наготувала пирогів з вечора.
– Тому, як ви зрозуміли, все моє майно дістається Тамарі. Вона мене доглядала, допомагала мені. Добра вона дівчина, – завершила я зачитувати свій заповіт.
– Мамо, ти що, геть не сповна розуму?! Як ти могла все заповісти дівці, яку місяць знаєш? Ти про нас, твоїх дітей, пам’ятаєш взагалі? Чи на старість років з пам’яттю не дуже? – верещав на мене син, почувши моє рішення.
– От ти тільки не ображай, мамо, але твій вчинок – огидний. Навіть не знаю, як тепер можна тебе мамою кликати! – промовила до мене донька.
У цей момент я зрозуміла, що рішення моє – правильне. Невдячні діти не заслуговують навіть на найменший спадок.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
От скажіть мені, люди добрі, правильно я зробила?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!