Рік тому моя 19-річна донька прибігла додому щаслива.
– Мамо, Назар мені пропозицію зробив!
Вона просто сяяла. А я не могла за неї радіти. Адже Назарові 30 і він розлучений. Не про таку партію для своєї доньки я мріяла. Та він дуже гарно залицявся, дарував подарунки й квіти, знав, як здобути прихильність дівчини. Вона навіть зі мною не порадилась, відразу погодилась.
– То коли весілля?
– Весілля робити не будемо, безсоромна колишня обібрала мого Назара, у нього грошей нема зовсім.
– І тобі не хочеться вдягнути сукню, запросити друзів в ресторан. Зараз усі такі гарні вечірки роблять з ведучими, цікавими розвагами.
– Це не головне! Щоб лиш ми разом нарешті бути. І жити будемо у тебе поки, в моїй кімнаті.
– Е, доню, ні! Йдіть до свекрухи!
– Ти що хочеш, щоб вона з мене знущалась?
– Нащо ви одружуєтесь, як не маєте де жити?
– Мамо, ти маєш мене підтримувати! В мене ж ближчих людей нема.
– Тепер є, чоловік!
Образилась донька страшенно. Зібрала речі й пішла геть. Розписалися молоді мало не відразу. Орендували конуру без ремонту десь на околиці міста. Мені було смішно, адже донька ніколи в таких умовах не жила. Минув місяць і вона почала просити в мене гроші.
– А що чоловік не дає?
– Йому бракує. Він аліменти сплачує. А мені потрібні різні дрібнички свої дівочі.
– Люда, то шукай роботу!
– Коли ж я працюватиму, я ж навчаюсь!
– Ну, що робити, треба! Ти вже доросла, маєш власну сім’ю!
Я дала їй 500 гривень і сказала, що більше не маю. Принципово так вчинила. Донька знову образилась. Словом, шлюб моєї красуні тривав вісім місяців. І якось вона прибігла до мене пізно на вечір:
– Мамо, я більше не витримую, це жах якийсь! Він постійно голодний! Хоче, щоб я готувала. А коли вже варю щось, то каже, що не смачно. Мовляв, колишня краще готувала. Ще й каже, що не добре прибираю. Хіба ж я прислуга якась? Чи він лише заради цього одружувався?
– І що тепер розлучатись?
– Я не хочу так жити! Це ж пекло якесь! Ще й його колишня дітей приводить. Назар вимагає, щоб я ще їх доглядала. А от з якого це дива?
– Такий він шлюб! Тим паче з розлученим.
– Ні, до такого я готова не була. Я повертаюсь до тебе!
– Люда, але я не прийму! Як ти вирішила розписатися, то хоч спробуй бути дружиною. Готуй і прибирай, постарайся з його дітьми спільну мову знайти.
– Мамо, я не хочу!
– Спробуй бодай! А там побачимо!
Та донька не хотіла. Розлучилась і на мене образилась. Поїхала на літо до Польщі. Не знаю, що далі робитиме. Але що я мала робити? Як би ви чинили на моєму місці?