Вже другий рік я живу в селі. До того майже 15 років гарувала в Іспанії на заробітках. Звісно, туди я поїхала, аби заробити гроші дітям на майбутнє. Мій син Петро тоді хотів навчатися у Києві (самі розумієте, як там дорого), а донька збиралася заміж.
Звісно, закордоном я важко працювала. Кожен єврик складала, економила собі там на продуктах та одязі, аби лиш дітям назбирали гроші. То хіба жінки-заробітчанки зрозуміють, як важко було на серці. Не так погано працювати, як сумувати за рідними. Ну кому я там була потрібна в Іспанії? Не мала кого обійняти, аби хтось мені добре слово сказав чи просто обійняв.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Ну але я старалася. Розуміла, що не повинна опускати руки, бо інакше підведу дітей. Так за 15 років я купила Петрові та Діані квартири у новобудовах, оплатила весілля, давала гроші на онуків та передавала гостинці. Навіть замість сина виплатила кредит за машину.
Але така робота мені відгукнулося по здоров’ї. На ногах страшенний варикоз, не можу навіть стояти 5 хвилин на місці. Важко згинатися та розгинатися, бо спина ниє. Лікарі сказали, що через то навантаження хребет викривився та диски змістилися.
І от якраз у травні минулого року я повернулася додому. Правда, діти були категорично проти:
– Мамо, нащо ти заробітки кидаєш? Не знаєш, що у нашій країні війна та проблема з грішми?
– А раптом завтра ракета прилетить і я без даху над головою залишуся.
Але я не могла далі працювати. Привела дітям по 5 тисяч євро, аби мали собі на чорний день.
Останні місяці заробітків я ще відкладала гроші на ремонт у власній хаті. Приїхала та купила нові меблі, сантехніку, дещо навіть купила в Іспанії на місцевих барахолках за пару євриків.
І от діти про мене тоді наче забули. Приїхала мама з заробітків та стала непотрібною. Я сама їздила до лікарні, ходила на масажі, купувала ліки. Але 3 місяці тому почалися серйозні проблеми з печінкою на додачу. І до мене почала приходити сусідка Людмила. Вона сама біженка, має діток і працювала колись медиком. Тому знала, як правильно мене лікувати.
Якби не Людмила то я б певно тут пропала. Однак, про цю помічницю дізналися діти. І почали ледь не щодня телефонувати. Ні, їх не цікавило моє здоров’я. Вони переживали за інше – аби я потім хату на сусідку не переписала:
– Мамо, а якщо вона аферистка? Ти ніякі папери там не підписувала?
– Все добре, я Людмилі довіряю.
– Ага, довіряй, але перевіряй. Краще ми приїдемо до тебе на свята і ти оформиш дарчу.
– На кого?
– Як це на кого? Половину на мене, половину на сестру.
І діти приїхали до мене на свята. Але не для того, аби разом зустріти Новий Рік, піти до церкви, не для того, аби я з онуками поняньчилася.
З руками та ногами тягнуть мене до нотаріуса оформляти документи. Я не знаю, як далі жити з таким невдячними дітками…
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!