Шість років тому я повернулась в Україну з Італії. Працювала там дванадцять років. Спочатку допомогла доньці. Оплатила весілля, купила квартиру. Тоді синові. А потім життя зіграло зі мною лихий жарт, щойно я почала заробляти гроші для себе – захворіла.
Спочатку я просто почала втомлюватись. Згодом з’явився сильний біль. І одного разу просто на роботі мені стало зле. Сеньйора викликала медиків і мене забрали. Згодом обстеження показало, що в мене рак. В Італії мене прооперували, далі я пройшла курс терапії. Витримала всі гроші, ще й в борги залізла. Діти сказали, що не можуть мені допомогти фінансово. Врятували подруги українки, котрі також на заробітках були. Вони скинулися, оплатили мої рахунки ще готівки мені дали.
І ось взяла я квиток і приїхала в Україну. Зустрів мене зять, адже син з сім’єю продав квартиру і виїхав в США. Мене вони навіть не спитали, хоча й нерухомість за мої гроші купували.
Я думала, що донька до себе запросить, хоча б на перші дні. Аби я відпочила, та зять мене відвіз в мою стару хату. Ви не уявляєте в якому вона була стані. Все розвалюється, дах тече. Та сил на прибирання я не мала. Просто лягла спати. Наступного взялась за порядки і подзвонила донечці:
– Приїдь, допоможи мені! Чоловіка також бери, може хоч трохи дах залатає.
– Мамо, в нас часу зовсім нема.
– І ти залишиш мене хвору з дахом, що тече?
Врешті вони приїхали. Зять щось ходив, роздивлявся. А тоді підсумував.
– Цю хату простіше знести, аніж щось в ній робити!
– А де я житиму?
– Є спеціальні заклади.
– Та ні, я краще тут!
Згодом сусід якось все ж полагодив мені дах. Поступово я обжилася.Та щодня з самого ранку відчувала страшний сум. Донька навіть дзвонити мені забувала. Я була нікому не потрібна. Та нещодавно вона з’явилася. Зателефонувала і радісним голосом сказала:
– Мамо, в нас для тебе сюрприз. Це стосується житла. Готуйся, зараз приїдемо!
– Я не спам’яталася. Була впевнена, що вони нарешті заберуть мене до себе. Адже знала, що планують міняти двокімнатну квартиру, котру я купила на більшу.
Зять приїхав за мною. Ми вирушили та за пів години опинились біля затишного будиночка.
– Ну, як вам?
– Яка краса!
– І доплатили не так багато!
– А коли я зможу переїхати?
– Куди? Ми тут жити будемо.
Я зніяковіла, адже збагнула, що мене забирати ніхто не збирався. Донька зустріла нас щаслива. Почала все показувати, вихвалятися. А мені так гірко було на серці. Жодної радості. Невже донька й не думала мене забирати? Не знаю, як далі бути. Може й справді починати шукати будинок для літніх. Хоча ж мені всього 62 роки. Як бути?
Вибачте. Даних поки немає.