Не знаю, що робити. Ми завжди з донькою були найкращими подругами. Жили вдвох. Чоловік давно нас покинув. Тож я робила все, аби Наталочка не почувалась обділеною.
Разом ми їздили на море, разом ходили в ресторани, на шопінг. Усі довкола дивувалися.
– Як добре, що у вас такі стосунки! – казала подруга. – Я мрію, щоб донька мене, як подругу сприймала.
У інших і справді такого не було. Згодом Наталя вступила в університет, але ми вирішили, що вона й надалі житиме зі мною, адже їздити на навчання не далеко.
У 22 роки моя донька познайомилась з Олександром. Він мені одразу не сподобався. Надто пихатий. Так, хлопець розумний, вже тоді мав гарну роботу. Та він одразу почав вмовляти доньку поїхати з ним в США.
– Зрозумійте, це шанс змінити життя! Наші діти матимуть майбутнє!
– То лишень так здається. Всюди є проблеми. Тим паче я ж з вами не поїду.
Я відразу донечці пояснила, що це не варіант. Адже ми не зможемо бачитись, я не допомагатиму з дітьми, а вона не буде поруч, як я захворію. Олександр нервував, та все ж погодився залишитись. Згодом вони одружились. Донька переїхала до чоловіка, мені було дуже складно, вперше за багато років я залишилась одна.
Минув рік і донька народила хлопчика. Я щодня їздила до неї, допомагала з онуком, підтримувала. А тоді якось Наталка заявила:
– Ти не мусиш тут весь час сидіти, я впораюсь, не переймайся.
– Як? Тобі ж чоловік зовсім не допомагає.
– Мамо, він працює, а вночі ми не спимо. Зрозумій, це теж не просто. Ще й приходить додому, а ти тут постійно. Краще хоч на вечір їдь додому.Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Натяк я зрозуміла, хоча було дуже не приємно. Відтоді й на вихідних не їздила до молодих.
І ось, кілька місяців тому Олександра забрали на війну. Я тоді запропонувала доньці пожити якийсь час разом, та вона відмовилась.
– Що ти сама робитимеш?
– Мамо, якби не ти – ми б за кордон поїхали та все було б добре. А тепер що? Можу вдовою ще залишитись.
Я вухам своїм не вірила. Як взагалі можна мамі таке казати? Не впізнаю я більше свою доньку. Стала вона чужою. От колись наші предки вірно робили. Діти жили поруч з батьками, у дворі будували нові хати. Молоді за старими дивилися. Старі з онуками допомагали. Все дружньо і разом. Що зараз з молоддю коїться? Лишень мріють кудись чимдалі поїхати.
От скажіть, невже в чомусь є моя провина?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!