Цього року після Різдва я вирішила поїхати до своєї куми в Барселону. Ірина туди виїхала давно, ще десь у 2013. Там, до речі, чоловіка знайшла, українця. Донечку народила, квартиру купили, мають свій невеликий бізнес, відкрили кафе.
Ще 24 лютого зранку Іра телефонувала та слізно просила, аби я з сином приїхала. Тільки от я не могла залишити в Україні хворих батьків та сестру. От я сама врятуюся, а їх кину напризволяще?
Однак, у грудні наш цех закрили, а всіх звільнили. Добре, що хоча б зарплату дали. Я старалася знайти хоча б якусь роботу в Тернополі, але марно. І тут знову до мене кума зателефонувала:
– Їдь до мене, я з документами допоможу. Ще й роботу знайдеш, а Микитку в садочок віддамо.
Тоді я вже сталево вирішила поїхати. А що мені втрачати? Роботу, якої і так нема? Кавалера? Та мене всі чоловіки, як вогню бояться, коли чують про сина від попереднього шлюбу. Батьки з сестрою можуть самі собі дати ради. Швидко робила документи, спакувала валізу та поїхала геть.
Декілька місяців жила в Ірини на квартирі, виділили з сином нам велику кімнату. Микитку влаштували у хороший садочок, де виховательки говорять ще українською. З ним у групі є ще декілька діток з Маріуполя та Харкова, біженці.
Я одразу знайшла роботу на виробництві м’яса. Заробіток досить високий, бо у мене був певний стаж ще в Україні. Вийшло якраз орендувати окрему квартиру у тому районі, собі на спокійне життя відкладати та ще 250 євро батькам відсилала. І, звісно, куди без тих іспанських смаколиків.
Цього літа мені дали відпустку на 2 тижні. Вирішила, що проведу ці дні в рідному Тернополі. Тим паче, синочок сумував за бабусею та дідусем, я не була вдома давно. Зібрала валізу, ще повний пакунок гостинців, магнітиків, суверенів. Сестрі купила красиву сукню та парфуми.
У гості покликали сусідів та тітку, аби відсвяткувати наш приїзд. Ми б довго сиділи за столом, якби не комендантська година. Я почала прибирати зі столу, ховала святковий посуд до шафи. І помітила якісь дивні папери на полиці. Я людина по натурі дуже цікава, тому взяла ту папочку.
Відкриваю – а там документи на квартиру. Стоять підписи мами, тата і сестри Вікторії. Чи то дарча, чи що, не дуже розбираюся.
– Мамо, а що це таке?
– То? А, документи. Постав на місце, Василино. То не твоє діло.
– Мамо, я бачу, що це не якісь каракулі дитячі. Ви переписали квартиру на Віку?
– Так. А що тут такого?
– Тобто? Мамо, я вам з Барселони продукти та гроші пересилаю, тут ремонт нарешті зробили. І це таке дякую?
– Ну ти і так тут не живеш, нащо ця кватира? Ще скажи, що плануєш до Тернополя повертатися.
– Це не правильно. Я розумію, що Віка молодша, але я також маю право на свою частку..
– Свого ти тут не маєш, всі речі в Барселоні. Все, не роби скандал з дурниці.
Мене така поведінка батьків дуже образила. Я ж сама не знаю, скільки часу пробуду в Барселоні. Може наступного року повернуся, якраз війна закінчиться? Тим паче, Тернопіль моє рідне місто!
Я нормально заробляю, але от на окрему квартиру тут точно не вистачить. Треба буде брати кредит чи зичити ще в родичів. А хто мені стільки грошей дасть?
Грець зі мною, я доросла, сама впораюся. Але як вони могли про свого єдиного внука забути? Хіба Микитка для них також зайвий квартирант?
Знаєте, ця ситуація мені показала, що ні на кого не можна сподіватися в цьому житті. Навіть на батьків. Тому я хочу все-таки заробити собі на якусь квартиру та переїхати туди з сином.
Але якщо Віка прожене батьків на старості років геть, то я їх не прийму. Навіщо? Хай собі дають ради, як знають. Вже не бачу сенсу до них навіть у гості приїздити.
На Вашу думку, читачка дарма переживає через таку ситуацію в родині?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!