– Мамо, якого милого ти це зробила?! – кричав Матвій. Я зрозуміла, що він дізнався про мою таємницю.

Ми з чоловіком живемо у селі під Львовом. Буквально 15 хвилин їхати машиною до міста. У нас дуже велика господарка – корівки, кури, синки. Ми виготовляємо домашні ковбаси та м’ясо. А цього літа чоловік ще почав здавати в оренду наші трактори та комбайни на посівну. 

Повірте, ми тільки в 40 з хвостиком почали так добре жити. Самі колись починали з низів – мешкали у старенькому гуртожитку. Чоловік працював на заводі, а я прибирала супермаркети. Помаленьку, рік за роком собі збирали грошенята, пробували відкрити бізнес. Так що не думайте, що нам це на голову просто так впало. 

У нас двоє синів – старший Матвій та молодший Марко. Різниця між ними невелика, всього 3 роки. Ми зі Степаном завжди старалися дати їм все-все-все найкраще, навіть якщо з фінансами було скрутно. Пам’ятаю як у нас не було грошей їм на гарні, зимові светрики і я вночі перев’язувала свою кофтину для синів. І на шкарпеточки ще вистачило. 

Могли рік економити, їсти пісну гречку (тільки ми з чоловіком), але зате влітку дітки плавали у морі. Батьки мене чудово зрозуміють, що заради щастя дитинки багатьом пожертвуєш. Коли старший Матвій не зумів пройти на державне місце, то Степан продав свій старий жигуль, аби оплатити навчання. 

А потім у Матвія народився первісток Данило. Ми з чоловіком на радощах вирішили віддати молодятам якраз нашу квартиру у Львові. Хай собі живуть на здоров’я, малюка виховують. Ось так власне, ми і переїхали до села. Зараз наша хата виглядає, як палац. Але тоді, ще 10 років тому на цьому місці була всього-на-всього старенька хатинка на одну кімнатку, без нормальної кухні, а туалет взагалі був на дворі. 

Якраз і бізнес пішов у гору, ми розбудувалися. Звісно, потребували зайві руки, аби на будові нам допомагали. Тільки Марко навчався у Харкові, то дуже далеко. А Матвій маю свою родину. Тому дітей ми так до села не смикали, аби допомагали. Хоча Марко, як приїздив на вихідні, то завжди чимось батькові допомагав. То цемент замісить, то дах пошпаклює, паркан пофарбує. 

Тільки от наша ідилія тривала не довго. Після Великодня Степанові так стало погано, що він навіть на ногах стояти не міг. Просто упав посеред кухні, хапаючись руками за горло. Я негайно викликала швидку допомогу, так плакала у слухавку, руки трусилися. Коли ми їхали у кареті швидкої, я ще зателефонувала до старшого Матвія:

– Сину! Господи, сину, приїжджай, батькові геть погано. 

Однак відповідь мене просто вбила морально:

– Мамо, я зараз не маю часу, у друзів на дні народженні. Передзвони пізніше. 

На щастя, молодший Марко підняв швидко слухавку. І вже наступного ранку він сидів біля батька на лікарняному ліжку.

– Ох, невтішні для вас новини. Вам палити у такому віці заборонено! Тепер маєте проблеми з легенями, треба робити операцію, – казав черговий лікар. 

Сума була трохи космічна. Я вже задумалася про те, аби продати трактор чи половину бізнесу якомусь конкурентові. Однак, Марко мене категорично відмовив.

– Сину, але ти не бачиш, що треба терміново знайти гроші.

– Ма, не парся. Я маю певні заощадження. 5 тисяч доларів. Поки цього має вистачити. 

Пошепки

Як виявилося, Марко хотів купити собі машину. Але всі зароблені гроші віддав батькові на операцію.

Тому ми з чоловіком вирішили подякувати – переписали хату та бізнес на Марка. Я тоді переконалася, хто з синів нас любить не тільки на словах. Адже ми на старості років вже захочемо онуків бавити, а не тими посівними та документами займатися. Тим паче, Марко вивчає економіку та точно зможе вести родинний бізнес. 

Але не знаю хто з родичів чи сусідів промовився про це старшому Матвієві. Тиждень тому він приїхав без попереджання, ще й невістку взяв за компанію. Так йде на мене, очі червонезні, як у бика

– Мамо, якого милого ти це зробила? Взагалі розум втратила? 

– Ти про що, Матвію? Не кричи, бо сусіди почують

– Якого біса ти хату та бізнес на Марка переписала? А я тобі хто, чужа людина? 

– А де ти був, коли батькові операцію робили?

– Ой, ну давай, зроби з мене останнього мерзотника на цьому світі. У мене є жінка та дитина, яких я повинен забезпечити. 

– Ти навіть не знайшов вільного дня, аби провідати батька у лікарні. Хіба так можна? 

– Ти ще мене повчи, як можна, а як не треба. Добре, ти цим спадком перекреслила все, що було між нами. Можеш тепер тільки мріяти, аби ми тобі внучку привезли. Ноги моєї тут не буде! 

Знаєте, от з одного боку, мені аж до сліз боляче було чути такі слова сина. Навіть зараз це все пишу та ледь стримую сльози. Добре, що того чоловік не чув, інакше б знову у лікарні опинився. 

Я стала для старшого сина якоюсь зрадницею та ворогом. Але хіба він не усвідомлює свою провину? Де він був, коли ми так потребували його підтримки? 

От тепер Матвій та його жінка слухавку не підіймають. Свати також уникають зі мною розмови. Якщо бачать у Львові, то навіть не вітаються. Таке враження, що вони і в обличчя готові мені плюнути. 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!