Історія у мене не те щоб нетипова, але доволі незвична. Зараз дівчата поспішають народити до 30, бо далі, як вони вважають, такої можлвомті у них не буде.
Я й сама свято в це вірила і років 20 у мене пішло на спроб зачати дитину. Нічого не виходило.
Пройшла сотні обстежень, консультувалася з різними лікарями, лікувалася, молилися – що я тільки не перепробувала. Але марно. Завагітніти мені ніяк не вдавалося. Лікарі розводили руками і приписували безпліддя.
Рідні бідкалися і радили взяти малюка з дитячого будинку. Сестра навіть готова була мені дитину народити, помітивши, наскільки важливою ця тема була для мене.
А я все чекала. Тягнула до останнього. І не здалася навіть тоді коли від мене пішов перший чоловік
Зусібіч тільки й чулося, що думати про дітей треба було замолоду. Тепер уже пізно.
Я вірила в Бога, молилася і знала, що моє від мене нікуди не дінеться. Більше, здавалося, нічого врятувати мене не могло.
Усі рідні та знайомі вже змирилися. Думали, я все життя проведу сама. Не раз нагадували про можливість всиновлення. Обіцяли допомогти з вихованням. Я ж нікого не слухала.
Просто продовжувала шукати спеціалістів, не втрачаючи віри в те, що колись почую заповітне “ви вагітна”.
Саме в цей час зустріла свого другого чоловіка. Із зізнанням не тягнула – розповіла все, як є. Його це не налякало. Він сказав, що готовий чекати зі мною і разом ми пройдемо всі випробування.
Також я спілкувалася з такими ж жіночками, як я. Виявилося, таких є чимало. Усіх нас об’єднувала спільна проблема, тож ми старалися підтримувати одна одну.
А ще я натрапила на історію жінки, яка народила у 41 рік, після багатьох невдалих спроб завагітніти. Мені ж уже було майже 50, але надія ж гине останньою, чи не так?
Чоловік також старався робити все, щоб я не почувалася обділеною. Я знову стала закоханим безтурботним дівчиськом, яке тепер мріяло про материнство.
Мама та бабуся народили дітей без проблем, тож я не вірила, що можу бути безплідною.
Заважали хіба що родичі зі своїми непотрібними порадами. Тільки те й роблять, що давлять постійно на жалість і виставляють мене не такою, як всі.
То ж уявіть їхнє здивування, коли чергове УЗД підтвердило мою вагітність. І це при тому, що мені було майже 50 років!
Дива все-таки трапляються, якщо у них сильно вірити і дуже цього хотіти.
Я завагітніла. Дізналася, що чекаю донечку. Так, лікарі попереджали про можливі ускладнення, через вік. Спершу я навіть не повірила. Думала, жартують. Але ні. Дійсність.
Рідні та знайомі нову взялися за своє. Замість радості та привітань, почула тільки обурення. Мовляв, я вже застара для дітей. Хто виховуватиме? Як виховуватиме? Словом, жах.
Зате чоловік аж розплакався від щастя. Сказав народжувати. Готовий був на все, аби тільки я та доня були щасливими.
Через 9 місяців у нас народилася донька. Вагітність протікала з ускладненнями, але нічого серйозного. Пологи також далися нелегко. Але воно було того варте.
Зараз мені 52 роки. Доні – 4 рочки. Я воджу її в дитячий садочок. Няні, які давно там працюють, знають, що я є мамою Марійки. А з новеньких мені завжди смішно. Гадають, що по малечу приходить бабуся.
Донька не раз їм обурено відповідала: “Не бабуся це, а мама!”
Негативу багату зусібіч. Для всіх я застара, щоб бути мамою. Але я надто довго чекала цю дитину, щоб зараз повестися на їхні зауваження.
Тож тепер і сама можу бути прикладом для матусь, яким пророкують безпліддя. Головне, вірити. А далі Бог вас за це винагородить!
А ви б наважилися народжувати у такому віці?
Чи вважаєте це нормальним?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!