Я одружилася з чоловіком, який був старший за мене на цілих 30 років. Це було кохання всього мого життя і ми були ніби створені один для одного. Попри свій вік, чоловік ще не був одружений і я стала його першою дружиною.
Проживав він на той час з рідною сестрою і її донькою. Саме ці жінки робили все по господарству. Робили вони все це не просто так, адже проживали в тому домі, як спадкоємиці.
І коли з’явилася я, ці жінки були взагалі не раді. Адже всім стає зрозуміло, що я теж зможу претендувати на майно чоловіка, тим паче якщо народжу дитину. Племінниця чоловіка — Марина, моя знайома, адже ми навчалися з нею в одному університеті. Правда, вона ще була на три роки старшою.
Спершу було дуже важко, адже Марина розповідала у всьому університеті, що я сплю з її дядьком через квартиру. І мені це було дуже неприємно, адже навіть мої друзі стали жартувати з цього приводу. Але це ще були “квіточки”… Далі Марина написала моїй старшій сестрі й запевнила її, що я заробляю гроші тим, що пристойній дівчині не годиться робити.
Батьки були шоковані з цих пліток й одразу приїхали за мною. Так і чекала мене неприємна розмова, а мені було дуже дивно, що батьки повірили незнайомій людині з соціальної мережі, а не власній дитині.
На мій захист став мій чоловік:
– Я не дозволю ображати мою дружину в нашому з нею будинку! Навіть Вам!
А коли я завагітніла, вона взагалі зійшла з розуму. Платила різним чоловікам за те, щоб ті приходили до нас додому й наполягали на своєму батьківстві. Чоловік мені довіряв, але запевнив, що слід зробити ДНК, бо по-іншому це питання не закриється. Я взагалі не образилася, адже була впевнена в результаті, й навпаки чекала, коли швиденько можна зробити цю процедуру.
Племінниця чоловіка ніяк не могла заспокоїтися. Вона підсунула моєму чоловікові змонтований відеоролик з моєю участю, після якого чоловіка забрала швидка. До моєї глибокої скорботи, врятувати його не вдалося.
Так прожила я з коханим лише пів року. Хоча його племінниця нам всіляко псувала життя, я з впевненістю можу сказати, що це був найкращий період в моєму житті. А далі я не знала, що мені робити. Я залишилася при надії, зовсім самотня, адже єдиною підтримкою в цьому житті був він. Після смерті чоловіка ще й мої родичі почали мене діймати:
– Ось дивись, як все склалося. В Києві тепер маєш простору квартиру, ще сестру до себе забереш.
Після цих слів я просто припинила з матір’ю спілкування. Як таке можна взагалі казати жінці, яка втратила чоловіка?
В цей же період на мене напали й родичі чоловіка, які не могли пережити те, що втратили спадщину.
– Забагато тобі квартири буде – всього пів року боки дядькові гріла! – горланила на мене племінниця мого коханого. – Перепишеш все, бо пошкодуєш!
А їй повторювала інше – гієни.
Якщо чесно, якби я не очікувала дитину, то б взагалі не претендувала на цю квартиру, адже мені дуже боляче там перебувати, все нагадує про нього. Особисто мені нічого не потрібно. Але ж у мене буде малюк. Тепер я самотня матір, яка має сама ставити на ноги дитину.
Насправді я б життя своє віддала, не роздумуючи, аби чоловік поруч був. За що вони так зі мною?
Не розумію, як люди можуть не мати ні краплинки совісті, адже вони також втратили родича… А в них одні гроші в голові.
Дуже боляче з цієї ситуації. От і вагаюсь зараз: брати себе в руки й відстоювати свої права на житло чи просто зібрати речі і поїхати з цього місця? Хоча куди, сама не знаю…
Що б ви мені порадили?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!