Марія поволі ступала засніженою стежкою. Сьогодні вона прийшла на могилу до коханого чоловіка. Як тепер пам’ятала їхню першу зустріч, бо одразу закохалась у разючу посмішку та сповнені добра очі Михайла.
Підійшла ближче і помітила кілька білих троянд: “Мабуть, якісь друзі приходили”, подумала жінка.
З дня трагедії минув рік. Того вечора була страшна ожеледиця. Він повертався з роботи, але водій із зустрічної смуги не впорався з керуванням. Від машини чоловіка залишилась лиш купа брухту.
Марія досі пригадує дзвінок з поліції з проханням розпізнати тіло в моргу. Білі стіни, покривало, жінка втратила свідомість. Як далі жити?
Такої порожнечі вона ще ніколи не відчувала. На щастя син приїхав з навчання та довший час був поруч.
Марія була розбита, від горя мало руки на себе не наклала, якби не підтримка Віктора. Скільки сліз було пролито один Бог знає… Як вона змарніла, змінилась, постаріла…
Жінка тихо присіла на лавочку біля могили. Білі троянди… Михайло любив дарувати їх на свята.
– Це мої квіти, – раптово зі спини Марії почувся ласкавий жіночий голос. Вона аж здригнулась від несподіванки.
– Що? Квіти? Так, дякую! Я вас не знаю, розкажіть ким ви були для Михайла?
Дівчина замовкла ніби слова були важкими, як гора.
– Я…я – незнайомка опустила погляд. – Я була коханкою!
Марію пронизало ніби кинджалом у саме серце. Вона була з-під землі дістати чоловіка і спитати чи це дійсно так!
– Хто? Як ти смієш насміхатися!?
– А навіщо мені брехати? Я була його коханкою.
– Геть звідси! І щоб твої ноги більше тут не було! Зрозуміла!? – Марія думала, що вона у сні. Та захотіла піти.
– Будь ласка! Дозвольте все пояснити! – дівчина пішла у слід за Марією хапаючи ремінець її сумки.
– Що ти собі дозволяєш! Не збираюся тебе слухати й витрачати на це час! Я хотіла побути з чоловіком, а не зіпсувати собі нерви!
– Послухайте! Ви мусите мені дещо пообіцяти! Пообіцяйте, що заберете мого сина до себе!
– Дівчино! Ти, що вдарилася? Чи зовсім хвора?
– Так! У мене остання стадія раку… Тому я прошу, щоб ви забрали сина вашого чоловіка до себе. Я не хочу, щоб він провів багато років у сиротинці, я знаю, що це, бо сама звідти! Не хочу такої долі своїй дитині! – благала Аліна.
– Як так сталося, що ви були з моїм чоловіком?
– Того вечора у нас був корпоратив, ми трохи перебрали. Я сама не знаю, як це вийшло! Я ніколи б не зруйнувала чужу сім’ю! Я не хотіла, щоб все було так! Я нічого не вимагала від Михайла. Він сам інколи давав гроші на дитину!
– І я повинна в це повірити? Кращої казки не могла придумати? Звідки мені знати, що син від Михайла?
– Синку, підійди до нас, будь ласка.
У цей самий момент Марія остовпіла. Їй не були потрібні тести ДНК, бо і так було зрозуміло, що личко хлопчика – копія Михайла у дитинстві. Ті ж риси, та ж посмішка і очі.
– У мене остання стадія. Лікування не допоможе, а часу залишилось обмаль, – промовила та і знала шапку зі своєї облисілої голови.
Марія думала, що от-от прокинеться, але мороз вперто нагадував, що вона не спить. Навколо лиш вона, якась незнайомка та дитина.
– Повірте, між нами більше нічого не було! Але моя доля скоро обірветься. Я благаю вас, візьміть дитину на пам’ять про чоловіка!
– Але це не мої проблеми, розумієш? До побачення!
Цілий день Марія була сама не своя. Ця зустріч не йшла їй з голови. Вона не переставала думати про дитину. А та дівчина: під очима синці, ніби вона тижнями не спить і така худа була. І її фраза: “Воно зжирає мене зсередини…”. Її кидало в холодний піт.
Щоб не паплюжити пам’ять про батька Марія вирішила, що синові нічого не розповість.
Минув місяць. Жінка як звично працювала у своєму кабінеті, навіть не згадуючи ту зустріч на кладовищі.
– Марія Василівна, вам з лікарні телефонують! – до кабінету забігла її помічниця з тривожним виразом обличчя.
– Що? – жінка одразу подумала, що щось сталося з її сином. Ще одну втрату близької людини вона не переживе! Взяла слухавку. – Алло! Так, це я! Скоро буду!
У лікарні їй сказали, що дівчини не стало кілька годин тому. Виходить її діагноз був правдою. У той же момент вона усе пробачила покійній Аліні. Але де тоді хлопчик? Що з ним? Куди його діли?
– Який ще дитбудинок? Мені потрібна адреса! – тривожилась Марія.
За кілька хвилин Марія вже бігла до свого авто, щоб чимшвидше забрати хлопчика. Того разу вона порушила не одне правило, щоб дістатися до дитбудинку скоріше. У неї ніби знову прокинувся материнський інстинкт.
– Я тут! – хлопчик впізнав Марію. Він сидів на лавочці та помахав їй рукою.
Жінка кинулась до нього, обійняла та заплакала. Хлопчик лиш посміхнувся і запитав чому вона плаче.
– Я перелякалась, що не побачу тебе більше! Але я тут!
– Так! Ти тут!
Марія підвелась і випила заспокійливе, витерла сльози. Перед нею було багато непростих процедур з усиновлення. Та одного дня хлопчик таки переступив поріг її дому.
– Це тепер твій новий дім! Ходімо я покажу тобі кімнату, яка повністю твоя! Ти напевно зголоднів? Зараз щось смачненьке приготую! Як же він тоді радів!
З того часу минуло 5 років.
Віктор так само полюбив хлопча, називає його братиком. Вони обожнюють гратися та робити уроки разом.
– Я хочу дещо показати тобі! – якось сказала до сина Марія. Жінка наважилась звозити його на скромну могилку його матері. На плиті було усміхнене фото красуні Аліни.
– Це твоя мама!
– А чому вона в землі?
– Через хворобу. Ти напевно трохи чув про рак, – хлопчина кивнув, а потім підійшов ближче до плити і поцілував портрет Аліни.
– Вона зараз на небі і дивиться на нас! Це я точно знаю! – усміхнувся той. Якраз у цей момент між хмар блиснуло сонце.
Як би ви вчинили на місці Марії?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Поділіться з нами своєю історією – можливо це змінить чиєсь життя. Якщо ви бажаєте поділитися, надсилайте її на [email protected]
Фото з відкритих джерел
Напишіть нам в коментарях у Facebook!