Усе своє життя я провів на заробітках за кордоном – Італія, Німеччина, Польща… Де тільки не носило мене життя.
Я від того не в захваті був, звісно. Але ж хіба комусь це цікаво, коли діти голодні сидять, а жінка прибиральницею в школі працює на мінімалку?
У селі нашому чоловіки могли йти двома дорогами – або на завод, або під магазин горілку пити. На завод брати мене не хотіли, горілки я не п’ю, тому зібрав речі та й поїхав гроші заробляти.
Думалось, що за рік-два я там нормальну суму назбираю та й вернусь додому… Але не все воно в житті так солодко. Робота в мене була, як-то кажуть, брудна. Хто ж мені без знання мови щось нормальне доручить за хороші гроші?
Перші два роки я взагалі вдома не бував, бо відпускати так далеко мене відмовлялись. А потім почав раз у рік їздити в Україну: то на тиждень, то на два.
Пропустив я за цей час все, що можна пропустити. І діти без мене виросли… Та лишитись вдома я не міг, завжди знаходилось щось, на що терміново треба було заробляти.
Коли мені виповнилось 53, я зрозумів, що такого життя більше не хочу. Втомився на побігеньках бути, спати по кілька годин на день і їздити додому, як у гості. Попрощався зі своїм заробітчанським життям та й поїхав в Україну.
Дружина моя якраз вже мала ремонт доробляти, діти навчання закінчили – найважче, як здавалось, лишилось позаду.
– А ти чого без попередження приїхав?! – почув я від дружини, яка з порогу зустрічала мене не з дуже радісним обличчям.
– Ти чого, Марино? Додому я вернувся. подумав, що годі з мене вже цих заробітків. Дітей виростили, хату до пуття довели. Що ще для щастя треба?
– Марино, кого там знову принесло?! – почув я з хати.
Думав спочатку, що привиділось. Але ж ні… Вийшов до мене в трусах чоловік якийсь, років 40 йому на вигляд. Обняв мою дружину та й дивиться на мене.
Чекати пояснень я не став, усе і так зрозуміло: витягла з мене жінка всі гроші, які тільки могла, та й жила собі з коханцем, поки я за кордоном спину гнув.
Зараз усе село гуде про цей роман, а за всі ці роки хоч би слово хто мені про них сказав!
Друзі переконують, що треба забути про все і жити далі. Та який у цьому сенс? Мені вже за 50, здоров’я своє я згубив, як і молодість. Кому я такий треба? У 50 вже готуються до пенсії, а не до нового життя…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А ви вірите, що в 50 можна почати нове життя?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!