Так склалося в житті, що Бог не дав мені щастя народити дитинку. Ми з чоловіком дуже довго лікувалися, об’їздили майже всю Європу. Як згадаю, з яким болем приймала ті пігулки та робила уколи. Але все мовчки терпіла.
Ми навіть їхали в Ізраїль, я молилася біля святих місць до Бога та Мати Марії. Однак, за 15 років ми так і не змогли зачати дитинку.
Якось з чоловіком нам по радіо попалася реклама дитбудинку. Мовляв, треба допомогти і купити діткам до Миколая теплі речі, іграшки, якісь продукти та медикаменти. Ми купили все, що запам’ятали зі списку та поїхали в дитбудинок. І саме там Бог звів нас з Матвійком.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Його мама з бабусею страшенно пили. Не знаємо навіть, хто батько. В нього ще була маленька сестричка. Але, на жаль, дитинка в такому стані була, що лікарі не зуміли її врятувати з того світу. Так Матвійко і сам до нас приїхав. Хлопчик дуже хороший, розумний, гарно співає.
Ми одразу зрозуміли, що хочемо всиновити Матвія. Майже рік збирали всі необхідні документи.
Але от родичі чоловіка вкрай негативно відреагували на таку ідею. Почали ну такі дурниці молоти своїми язиками, що як соромно згадувати. Бо то не рідна дитинка, а “якесь безтолкове та чуже, воно вам треба?”. Однак, ми з чоловіком нікого не хотіли слухати. Раз так вирішили – то зробимо, це наша родина.
Так от, у мого Василя є молодша сестра Віра. І в неї є двоє синів. Я гадала, що хлопці потоваришують з Матвієм. Але на всі свята і зустрічі вони глумилися над сином, штовхали його, копали, били, зачіпалися.
– Віро, будь ласка, ану заспокой своїх. Не можна двоє на одного йти.
– Ой, знаєш, ти з тим підкиднем возишся, як з писаною торбою. Нащо його взагалі взяла? Вони просто відчувають, що це чужа людина.
Ми старалися звести до мінімуму зустрічі з такими родичами. Нащо зайвий раз так тиснути на сина?
І от минуло вже 20 років. Матвій виріс дуже розумним хлопцем, закінчив школу із золотою медаллю, потім ще й отримав червоний диплом з відзнакою в університеті. Вивчився на програміста і зараз працює на іноземні компанії.
Допомагає нам з батьком, як може. То оплатить комунальні, купить продукти додому. Декілька тижнів тому подарував путівку в гори, аби ми відпочили 3 дні в Буковелі.
Так от, все у нас було чудово. Але тиждень тому в гості приїхала свекруха та Віра, на святкування дня народження Василя. Матвій тоді поїхав у відрядження, його не було вдома.
І от сіли ми до столу, випили вина. Зовиця, певно, набралася від випивки сміливості та почала розпитувати:
– Васю, а ти на кого цю квартиру перепишеш? Ну просто, всяке може трапитися. Сьогодні людина є, а завтра нема.
– Господи, Віро, ти щось таке дурне ляпаєш своїм язиком. Ясно, що на Матвія.
– А він тут до чого?
– Тобто? Це мій син, у нього моє прізвище та по-бать..
– Ой, такий син, як я королева світу. Нащо чужій людині свій спадок залишати? Ти що, інших родичів не маєш?
– Це ти до чого хилиш?
– Просто так запитала, не чіпляйся до слів. Просто я не вважаю, що Матвій має право на цю квартиру.
Я стільки років прожила з Василем, але такого розлюченого чоловіка ще ніколи не бачила. Він так піднявся з-за столу, що аж вино перехилив.
– Ану забирайся геть. У мене є нормальний син та жінка, але сестри точно Бог не послав! Свиня ти, а не родичка!
Свекруха та зовиця зі скандалом покинули нашу квартиру. А Василь ще довго не міг заспокоїтися. Після того Віра ще дзвонила до брата, але він заблокував її номер та погрожував навіть поліцією.
Не розумію такої позиції родичів. Ми зробили добре діло, взяли дитинку з притулку, подарували Матвієві любов та відчуття турботи. В нього є справжні батьки і це найбільше щастя!
От невже їм так відіграє роль, звідки наш син?
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!