Свого чоловіка Мирослава я поховала ще 6 років тому. Його підкосила важка хвороба, шансів на одужання не було. А все через те, що покійний чоловік себе ніколи не жалів…
Йому ніколи не було шкода свого здоров’я заради родини. Він важко працював, аби відкрити власну фірму з перевезення. Ремонтував автобуси, їздив на нічні рейси по Україні та закордоном. Так за декілька років у нас був прибутковий бізнес, власний будинок. А потім вже дітки народилися – двоє синів старших та молодша донька.
Ми дали їм найкраще дитинство. Їздили на відпочинок закордон, ходили у приватні садочки та найкращі ліцеї нашого міста. Навіть ми не пожаліли гроші, аби заплатити за університети в Європі. А це було задоволення не з дешевих, чесно. Тільки батьки зрозуміють, що для рідних дітей нічого не шкода. Тим паче, це для їхнього ж блага.
Але от коли не стало Мирослава, то діти наче забули і про мене. Хоча в кожного було по квартирі, машини купили. Тільки складалося враження, що разом з батьком вони поховали рідну матір. Телефонували вкрай рідко, раз на тиждень і все. Онуків я майже не бачила, хіба приїздили на свята у гості. Донька Віка раз навіть забула про мій день народження та не привітала.
Декілька місяців тому в мене почалися проблеми зі здоров’ям. Перенесла операцію на серце, віддала майже всі заощадження на лікування. Ні сини, ні донька не приходили до мене в лікарню, аби провідати. Додому добиралася сама на таксі з валізами. Хоча лікарі заборонили підіймати мені важкі речі.
Але, на щастя, поруч жила пані Валентина. Жінка розлучена, сама виховує сина та доглядає за своєю старенькою бабусею. Раз допомогла мені пакети з магазину донести, потім син ще побіг в аптеку за ліками. Ми так розговорилися, познайомилися. Валя за освітою медик та працює в лікарні. І вона першою запропонувала допомагати мені.
Діти не приїздили, онуки не телефонували, то хоча б отримаю допомогу від чужої людини! Валентина не тільки купувала мені ліки та робила уколи, але й прибирала вдома, готувала їсти. І її синові хоча 13, але він може меблі пересунути, кран полагодити. Дуже розумний та вправний хлопчик.
Але мені день за днем важко. Лікарі кажуть, що мені довго не зосталося на цьому світі. Рік-два максимум. І коли я почула ці слова, то чомусь подумала про Валю. От вона стільки часу мені допомагала, піклувалася. Я вже ставилася до неї, як до рідної доньки.
Тому от після лікарні я поїхала до нотаріуса. Захотіла переписати свій будинок на неї. Ну нехай це буде така подяка за турботу. Адже розумію, що на свою зарплату вона не зможе назбирати на окрему квартиру. А ще треба сина прогодувати, бабусі ліки купити. Хай вона потім розпоряджається житлом, як хоче.
Синам та доньці я не буду нічого про це казати. Вони ж про мене згадають тільки тоді, коли доведеться спадок ділити. А так хоча б знатимуть свої грішки. Тим паче, ми з покійним чоловіком і так вдосталь їм дали.
Наша читачка вчинила правильно?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!