В 90-х роках я працювала в лабораторії, в якій через складну ситуацію нам практично не платили зарплату. Ми працювали з морепродуктами і ледве зводили кінці з кінцями. Але інших робіт практично не було, тому так і тримався наш колектив. Ми благали керівників виплатити нам хоча б якусь копійку, тому згодом вони практично припинили приходити на роботу.
І от коли ми стали цілковитими банкротами, я вже точно вирішила звільнятися. Працювала декілька днів, щоб все завершити й зібрати деякі дрібнички. Раптово ввечері до нас в офіс прийшло декілька чоловіків – одягнені в чорному, стали все ретельно розглядати, пішли в бухгалтерію. Через декілька хвилин повернулися й зазирнули ще до нас. Привіталися й оглянули кабінети. Один чоловік мені одразу сподобався – він дуже виділявся посеред інших. Ріст не високий, брюнет з акуратно підстриженою зачіскою., років не більше ніж сорок. 
– Хто ви такі? – через декілька хвилин спиталася начальниця.
– Ой, вибачте, ми не представилися. От оглядаємо ваше підприємство, хочемо його придбати, – промовив невисокий чоловік.
– Ой, так ви покупці! – І вона, склавши дві долоні біля, молитовно попросила: – Будь ласка, купіть нас! Сподіваюся, з вами нам буде краще.
Згодом так і трапилося – нашу лабораторію було продано, всі працівники залишилися на своїх місцях, а нашим новим директором став Едуард Костянтинович, той брюнет. Виплатив нам всі борги зі зарплати, однак був значно суворішим за попереднього керівника.
Але мені це подобалося, взагалі після нашої першої зустрічі я не могла викинути його з голови. Закохалася з першого погляду і поводила себе не дуже обережно, тому начальниця Ірина Іванівна це помітила одразу.
– Викинь це з голови, – говорила вона, – одружений, і дуже міцно.
Правда, мене це не зупиняло. Я була дуже закохана і постійно шукала зустрічі. Старалася ніби то випадково наштовхнутися на нього в коридорі, завжди мило посміхалася. Згодом він став все більше мене помічати серед інших, і я задовольнялася кожним його проявом уваги в мою сторону.
– От і навіщо тобі все це? – питала мене Ірина Іванівна – начальник лабораторії. – Красива, молода, тобі сім’ю треба створювати, а не шукати такий головний біль.
– А, може, я вже її і знайшла? Не уявляю без нього своє життя.
– Та він же тебе купить, як і наше підприємство. хочеш, щоб він і тебе купив, як наше підприємство?
– Що ви таке кажете, я кохаю його не за гроші, просто він не такий, як інші. Й голос у нього такий милозвучний, а ще він самовпевнений, що дуже бракує іншим чоловікам…
Того вечора я дізналася, що Едуард Костянтинович ввечері іде в театр, тому під час обіду швидко побігла в касу, щоб придбати й собі білет.
– Божевільна, – говорила мені начальниця, – він там буле з дружиною.
– А мені байдуже, головне – щоб він мене побачив, тим паче я одягну своє плаття, у вечірньому наряді він ще мене не бачив.
От відпросилася я тоді з роботи трішки швидше, щоб зробити гарний макіяж, підготувати наряд. Приїхала в театр ще на годину раніше, щоб зустрітися з ним. Прийшов він з дружиною практично перед виставою – вона невисока, в норковій шубі, вальяжно пройшло з Едуардом під руку крізь фоє.
Тоді я крізь натовп намагалася наблизитися до цього чоловіка. І от між нами залишилося не більше метра, коли я почула голос його дружини:
– Я сказала, що завтра вдома будемо, значить вдома, і це не обговорюється, – сказала вона чоловікові.
Тоді в мене буквально розвіявся його образ сильного та суворого чоловіка. Поруч з ним буле справжня мегера, яка керувала моїм директором і крутила, як хотіла. Тоді просто в одну мить він мені розподобався і кохання в одну мить зникло. Я вже не мала такого ентузіазму іти на роботу наступного дня.
Згодом мені начальниця розповіла, що все підприємство насправді не Едуарду належить, а його тестю, чоловік тут просто керівник. Виявилося, що він просто одружився з багатою спадкоємицею.
Свою любов до директора зараз я згадую зі сміхом і радію, що Бог відвів мене від такої дурниці.
Що Ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!