Так вже у родині склалося, що мама з татом найбільше любили старшого брата Романа, а на мене та сестру Ліду не звертали уваги.
На всіх застіллях та у гостях мама постійно нахвалювала брата:
– Ну він точно стане спортсменом. Ми його на футбол віддали, а ще на плавання. Думаємо ще про хокей. До речі, а ще Роман..
Тато повторював, що Роман – то чоловік, який продовжить його славний рід. Адже у тата було рідкісне німецьке прізвище Абель (покійний дідусь був німцем, а бабуся українка).
Романові купували гарний одяг, дорогі телефони, ноутбук, комп’ютерні диски з іграми. У школі брат так собі вчився, часто прогулював уроки. Але мама думала, що то просто вчителі такі погані, не помічають, який наш братик геній. Тому от водила його до всіх репетиторів, які були у нашому місті.
А нам батьки повторювали, що навчання для жінки не головне:
– А як я вчитимуся? У мене закінчилися зошити на чистовики.
– Доню, головна мета жінки – вдало вийти заміж, варити борщ та шкарпетки зашивати.
– Це як?
– Як як? Йди та у мами запитай!
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Наші з сестрою досягнення завжди зникали, коли мова йшла про Романа. Ніхто не помічав того, що ми дуже добре вчимося у школі, що Діла гарно танцює, а я виграла олімпіаду з технічних наук.
Що мені, що сестрі вдалося потім вступити на стипендію, ще й місто одне вибрали – Івано-Франківськ. Так ми удвох трималися з сестричкою, одна одній допомагали. На нашу стипендію вдалося орендувати невеличку однокімнатну кватирку, але власниця хороша попалася.
Після 1 курсу ми разом влаштувалися на роботу – продавали продукти на місцевому ринку, але я молочку, а Ліда солодощі.
Здавалося, що тоді батьки наче забули про наше існування. Тільки раз на 2-3 тижні телефонували, чисто удати, що їм цікаве наше життя. Однак, не обходилося без розмов про Романа “Ой, а ти знаєш…” І все, на цьому моменті ми вже клали слухавку.
Як би важко нам з сестрою було, але ми не здавалися. Бо був вибір – або самотужки влаштовувати в місті життя, або ж повертатися до батьків. А ми цього точно не хотіли, бо розуміли, що збожеволіємо вдома.
На щастя, згодом нам дуже пощастило зустріти гідних та чудовий чоловіків. З Олексієм я познайомилася на ринку, він привозив мені товар для продажу. А Ліда ще з 1 курсу зустрічалася з одногрупником Максимом.
Роман вдало користувався любов’ю батьків. Мамі довелося брати кредит, аби оплатити йому навчання в університеті. До речі, освіту братик так і не отримав – його витурили ще після 2 курсу і мамині “подачки” викладачам не допомогли.
Потім брат вигадав геніальну ідею – власний бізнес. Звісно, грошей у нього не було. Тоді тато продав машину та гараж, аби всі кошти вкласти у “бізнес”. Результату ніякого не приніс, тільки в мінус пішли. Ще й винні багато грошей перед банком.
Батьки вирішили розміняти квартиру на двушку, аби кредит за “бізнес” погасити. Однак, тепер з’явилася нова проблема – вагітна невістка Катя. Брат довго приховував від батьків, що його подруга ходить при надії. Тільки коли Катерина була на 4 місяці вагітності, то сама прийшла до батьків та зізналася.
Так от, зараз у родині твориться повний цирк “Шапіто”. Бо інакше це назвати не можна. Невістка постійно свариться з мамою, дорікає, що скоро дитина народиться, а в молодят досі нема квартири. Наче от їй винні. Брат стабільної роботи не має, поки таксує день через день.
Поки батьки купують все для онука – колиску, ліжечко, одяг та іграшки. А це задоволення не з дешевих.
І тоді трапилося диво – батьки згадали про мене та Ліду! Спершу вони зателефонували до сестри, аби серйозно поговорити. Але потім Ліда мене попередила, що в них з’явився геніальний план.
– Вони вирішили переписати квартиру на Романа. А самі думають, що зможуть переїхати до нас. Мовляв, вже наша черга за ними доглядати, – реготала сестра у слухавку.
Звісно, я не збираюся забирати маму і тата до себе. У нас і так ще іпотека за житло не погашена, треба ремонт зробити. Ліда живе зі свекрухою, у них великий будинок. І ми точно не хочемо таких “сусідів”.
Мама вчора до мене дзвонила:
– Я думаю, що ще місяць з Катею подиву. А потім до вас переїду
– Ага, з якого це дива?
– Ну ти ж моя донька. І ми…
– Що ви? Любили мене? Ні. Піклувалися? Також ні. Мамо, от в тебе є святий Роман – то живи з ним. А я тебе на поріг квартири не пущу, повір.
Ні я, ні сестра не хочемо навіть на 1 день приймати у гості батьків. Ну які вони нам батьки після стількох років байдужості? Хай самі стараюся виживати з Романом, це ж їх мазунчик.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!