Мене завжди цікавило питання, чому люди так сильно люблять втручатися у життя інших? Чому в наш час і досі існують норм, хто кого і в якому віці повинен любити?
Хіба це не індивідуальна справа кожного?
Мені, наприклад, 30 років. А моїй дружині – 52. Ми познайомилися, коли мені виповнилося 23 роки. Уже стільки всього ми пройшли разом. Я мушу визнати, що справді закохався у неї. І річ не у грошах, бо ми живемо, як усі, не гірше і не краще. І вигоди ні мені, ні їй з цього шлюбу немає. Хіба що нам просто було добре разом.
Я до Оксани мав одну дівчину, але у нас із нею нічого не вийшло. Моя дружина перед цим уже була в шлюбі. Але її чоловік загинув ще задовго до нашого знайомства.
Ясна річ, що моїм батькам такі новини не сподобалися. Не такої невістки вони чекали на порозі свого дому. Але мене у 23 роки це мало хвилювало. Я був настільки захоплений почуттями, що нічого довкола бачити більше не хотілося. Але зараз я вважаю цей шлюб помилкою.
У 24 я одружився з Оксаною. А в 27 уже тримав на руках первістка. Я був щасливим. Оскільки я створив сім’ю, довелося кинути магістратуру і влаштуватися на роботу. Але головою сім’ї я так і не став. У домі всім заправляла Оксана.
І ось зараз я бачу, яка насправді велика між нами прірва. І річ не тільки у віці. У нас кардинально різні характери.
Я готовий змінюватися і йти на поступки, а вона – ні. Я більше не відчуваю до Оксани того, що було на початку наших відносин. Вона наче моя друга мати, а не дружина.
Про близькість і говорити не хочеться. Зустрів Оксану я підтягнутою, з пишними формами, доглянутою. А після народження дитини і штампу в паспорті вона кардинально змінилася. Але й її близькість зі мною не дуже цікавить.
Тепер я часто думаю про своє майбутнє. Мені всього 30, у мені ще все життя попереду. Я не хочу до 50 років доглядати за немічною жінкою.
У голову лізе розлучення.
Оксана, певне, теж це помічає. Але відпускати мене не хоче. Останнім часом постійно говорить то тут, то там, як мені пощастило з нею і що таку другу більше ніде не зустріну. Давить на жалість. Маніпулює. І дорікає дитиною.
Я не знаю, як краще мені вчинити? Що робити з дитиною? Я не можу втекти із сім’ї, але й сам доглядати маля не зможу.
Моментами я розумію, що десь у душі я все ще кохаю Оксану. Але миритися з її характером стає все важче і важче. То який у мене є вихід?
До цього у мене не було хорошого досвіду у стосунках та батьківський приклад був далеко не зразковим, тож я не впевнений у своєму рішенні. Боюся помилитися. Але й топтатися на місці часу немає.
Що порадите чоловікові?
Як вчинили б на його місці?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!