Я люблю свого батька, та відколи мами не стало – він почав дивно поводитись. Не зосереджений, увесь час все забуває. Лікарка попередила мене, що це початкова стадія деменції та порадила подумати про професійний догляд.
Це стало жахливим ударом. В мене троє дітей, ми з дружиною увесь час працюємо, аби грошей вистачало. Ще й живемо в конурі, однокімнатній квартирі дружини, усі в купі. Мріяли обміняти житло на більше. Тобто часу доглядати тата зовсім не маємо. Нещодавно розповів все це куму, а він порадив.
– Послухай, далі буде лише гірше. Відвези батька в будинок для літніх людей, там його нормально доглядатимуть. Ви переїдете в батьківську квартиру, а свою здаватимете, аби оплачувати утримування старого.
– Ти що? Я не знаю. Якось совість не дозволяє.
– Перестань. Увесь світ так живе. Що поробиш. Тим паче я чув, що умови там досить гарні.
Я розповів усе дружині. Вона з осторогою це сприйняла.
– Зрозумій, ніхто не доглядатиме твого батька, як ти. Чужим просто байдуже.
– Але що робити? Ми не зможемо покинути роботу.
Врешті ми наважились на цей крок. Я поїхав в пансіон, усе роздивився, наче й справді не так погано. Хоча чомусь старенькі усі сумні там були.
Потім я розповів дітям, що незабаром дідусь поїде в заклад, де його доглядатимуть.
– Там багато стареньких, вони спілкуються, веселяться, а не сидять самотні вдома.
– А там точно його любитимуть? – відверто спитав молодший.
– Звісно, а ми будемо його провідувати час від часу.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Батько сприйняв новину зовсім спокійно, з розумінням, навіть не сперечався. І ось настав цей день, я взяв дітей, аби усі ми дружньо провели дідуся.
Усі разом ми їхали в машині. І раптом молодший син весело зауважив.
– Тато, ми виростемо і тебе до діда відправимо! Разом вам буде веселіше.
Тієї миті в серці закололо. Раптом я збагнув, який приклад показую дітям. Я розвернув машину і поїхав додому. Дружина лише зраділа. Згодом ми переїхали до діда, в його двокімнатну велику квартиру. А свою все ж здали. Тепер за гроші з оренди оплачуємо послуги доглядальниці. Вона приходить вдень, коли нас немає. Та ми тримаємось. А найголовніше, що коли почали жити разом, якимось дивним чином, стан тата покращав, його розум значно ясніший, навіть уроки зі старшими дітьми робить.
Я розумію, що надалі буде важче, але чи зміг би я спокійно жити, знаючи, де мій батько? Як гадаєте, я правильно вчинив? Чи засуджуєте ви людей, котрі здають батьків в будинки для літніх?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!