Мені 44 роки і я дізналася, що вагітна від чоловіка, якому я зовсім непотрібна

Усі люди дуже сильно бояться самотності. Особливо жінки. Це і справді страшно – залишитися в старості без уваги, підтримки та допомоги. У такі миті тебе немає кому вислухати, підтримати чи розрадити. Ти залишаєшся наодинці із собою та своїми проблемами. І що робити в такі миті? Може, народити собі малюка, щоб було хоча б заради чого жити? Чи не варто народжувати так пізно?

Зараз над цим думаю і я.

Важкий вибір

У свої 44 роки я дізналася про те, що незабаром стану мамою. Біологічний батько відмовився від малюка й одразу залишив мене. Тепер я не знаю, як мені вчинити. Не хочеться помилитися, а порадитися ні з ким…

Мій перший шлюб закінчився розлученням. Все відбулося за взаємною згодою обох сторін. Хоча ми довго йшли до цього рішення, але розуміли, що воно правильне. Єдине, що продовжувало нас триматися разом – це звичка та спільний побут. Та хіба цього достатньо для щасливого подружнього життя? 

Все ж після розставання я поринула в жахливу депресію через відчуття самотності. Проте згодом я познайомилася з Павлом і все заграло новими фарбами. Зізнаюся, що я була щасливою від змоги знову кохати і бути коханою.

Між нами швидко з’явилися романтичні почуття, які стрімко розвивалися. Після двох тижнів зустрічань Павло переїхав до мене. Незабаром я познайомилася з його батьками, які називали мене невісткою. Здавалося, що нарешті я знайшла свою другу половинку, з якою буду до кінця своїх днів.

Не дивно, що у мене не було жодних сумнівів, коли я дізналася про вагітність. Попри усі можливі ризики, мені хотілося народити нашу спільну дитину. 

Проте Павло не розділив мого бажання. Він холодно відреагував на звістку про дві полоски й сказав, що не збирається бути батьком. Того ж вечора чоловік пішов від мене. Звісно, про продовження наших стосунків не могло бути й мови. Навіщо мені такий партнер? Він не готовий нести відповідальність за свої вчинки й нехтує мною. Який з нього вийде чоловік? Точно не той, на кого можна буде покластися. 

Зараз мені знову дуже важко морально. Просто місця собі не знаходжу. Не розумію, що робити далі. По-перше, дитина стала б моїм сенсом життя. Я нарешті відволіклася б від рутини та турбот. А особливі від нав’язливих думок. Але з іншого боку, малюк – це велика відповідальність. Чи впораюся я з цим сама? Зовсім не розумію, що мені робити.

Що можете порадити жінці?

Як вчинили б на її місці?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Adblock
detector