У чоловіка ще є дві сестри, у мене – рідний брат, так вийшло, що ми обоє наймолодші серед рідних. В шлюбі разом вже чотири роки, зараз виховуємо ще маленьку донечку – Стефанію, їй лише два роки.
Живемо ми непогано, щасливі разом, але от після народження донечки трохи віддалилися від батьків і рідних. Ну я б не стала це називати, що віддалилися, просто стали самостійніші. Припинили телефонувати щодня, не звітуємо, що робили, що їли, де були. А от і сестри чоловіка, і мій брат продовжують так “тісно” спілкуватися з батьками, тому ми на їх тлі стали поганими.
Я дзвоню до батьків раз на тиждень і тут вже з перших хвилин починаю слухати, яка я безсовісна. Але навіщо телефонувати з дня в день, навіть немає про що поговорити, так хоч за тиждень щось цікавеньке трапляється. А розповідати батькам, де я була, що купляла, якось дивно.
Проживають вони в сусідній області, обираємо вихідні й раз в місяць їдемо до його батьків, а на наступний – до моїх. Так виходить, що гостюємо десь близько 5 разів на рік в кожних. Решту часу живемо своїм життям. Хіба це не правильно?..
В родичів ще й постійні претензії, чому ми не приїжджаємо до них на свята чи дні народження… Ми обираємо активний відпочинок, краще у вихідний день поїхати і щось глянути, а не сидіти 5 годин за столом. До того ж чоловік постійно працює, в нас є лише ті вихідні, щоб побути втрьох. От батьки затіяли ремонт і чекали від нас допомоги, а ми якраз в цей період взяли путівки в Єгипет. Так брат ще й досі ображається, чому це ми нічим не допомогли.
Батьки чоловіка також набрали багато кредитів, просили нас, щоб ми погасили, однак зараз ми живемо в орендованому житлі, відкладаємо, що купити власну квартиру, не можемо так розкидуватися грошима. От вон всі висловлюють, кажуть, що ми як не рідні, що я – відламана гілка.
Не знаю, чому вони не можуть дати нам спокій, щоб ми просто почали жити своїм життям, постійно щось треба. Всі на нас ображаються, бо цього року не приїхали додому на Великдень, а провели вікенд в Одесі, і що тут такого?
Я вже втомилася слухати постійні докори. Але хіба це погано – жити своїм життям, своєю сім’єю? Адже ми вже виросли і не зобов’язані звітувати батькам.
Чи я все ж таки не права?..
Напишіть нам в коментарях у Facebook!