Я заробітчанка, вже 10 років живу та працюю у Вероні. Виїхала сюди, коли мій син Павло вступив у інститут до Львова. Тому вирішила допомогти синові здобути освіту.
4 роки платила йому за оренду квартири та навчання, висилала пару євро так на якісь кишенькові витрати. А ще продукти передавала, аби Паша там з голоду не висох. Бо він хіба може мівіну запарити і все.
А після закінчення інституту зробив пропозицію Наталці та вирішили зробити весілля. Я звісно допомогла молодятам, привезла їм 6 тисяч євро.
Але на цьому моя заробітчанська історія не закінчилася. Діти взяли в іпотеку трикімнатну квартиру в новобудові на 120 квадратів. Ще й Наталка тоді завагітніла та вийшла в декрет. І хто має допомагати? Звісно, я!
Ну, правда, я бачу як Павло старається, влаштувався на гарну роботу. Але ви ж знаєте, які в Україні копійчані зарплати. От мали б ми нормальні гроші, то б точно на заробітки туди-сюди не каталися.
Щомісяця я пересилаю синові тисячу євро та пакунок з продуктами. Там і макарони, і олія, тунець консервований, томати, різні спеції, сири та ковбаски.
Востаннє я приїздила у гості ще взимку на Різдво. А цього разу пощастило, сеньйор дав мені відпустку аж на 2 тижні. То я швиденько зібрала речі, купила гостинці та сувеніри, взяла квиток на перший автобус та поїхала до Львова.
І от на вокзалі син мене зустрів, приїхав на розкішній іномарці. А вдома чекав ще один сюрприз – ремонт у кухні та вітальні. Плазма майже на всю стіну, широкий диван. На кухні німецька техніка – посудомийка, блендер, духовка вбудована, влита з витяжкою.
Ну я не вчора народилася, прекрасно розуміла, звідки у дітей гроші на такі дорогі забавки.
Але не хотіла робити скандал та псувати настрій. За столом вирішила трішки натякнути дітям:
– Я бачу, що ви живете, як у Бога за пазухою. То машина нова, то телевізор чи посудомийка.
– Ой, мамо, там просто акція була, знижка велика.
– Ну я розумію. Але знаєш, сину, я б хотіла знати, що і скільки витрачаєте з моїх євро. Бо у тебе є ще жінка в декреті, мала дитина, іпотека за житло. Ти б краще вів зошит та рахував кожну копійку.
Ох, як невістка буквально спінилася від люті, аж встала з-за столу та крісло перевернула
– Ви що?! Нам не довіряєте? Ми для вас чужі люди?
– Не чужі. Просто я горбачуся, як конячка закордоном, а ви машину нову купуєте та ремонти робите.
– А що, шкода? Чи як хочете – я поїду також на заробітки, а дитину кину! Ви ж так само колись зробили! А зараз ще мене повчаєте!
Ті слова були для мене наче ніж по серцю. Дорікати мені за те, що Павла кинула – то вже геть безсердечно зі сторони невістки, ледь стримувала сльози.
До кінця того вечора ми не говорили. А наступного дня я взяла валізу та поїхала до своєї сестри в село до кінця відпустки.
Прикро, що діти так не цінують моєї допомоги. А син навіть не заступився, коли невістка кричала. Невже це у всіх матерів-заробітчанок така гірка доля?