Не зустрічала я ще на світі гіршої людини, аніж рідна моя мама.
Стосунки в нас завжди були дуже складні, тож коли я поїхала навчатись в інше місто – усі видихнули з полегшенням. Мама тоді ще нівроку була, могла сама себе обслуговувати.
Пройшло кілька років, у мами виявили цукровий діабет… Брат вирішив, що на самоті її лишати вже не можна, тому продав свою однушку, мамину і купив трикімнатну квартиру ближче до центру. Звісно, маму він взяв жити до себе.
Такий хід речей усіх влаштовував, а потім почалась війна… Брата мобілізували, дружина його пішла добровольцем, бо медик за освітою. Дітей у них не було, і єдине, що тримало вдома – мама. Вибору в мене не було – довелось забирати її собі.
Спочатку все йшло дуже навіть непогано, а потім мама почала творити те, за що я її просто ненавиділа!
– Ой, Тетяно, щось коле у мене в боку… Так стріляє, що аж дихати не можу. Викликай мені швидку! – стогнала вона із самого ранку.
– Мамо, ти розумієш, що до тебе вже ніхто їхати не хоче, бо ти болячки собі вигадуєш?
– Це хто вигадує?! Нічого, що в мене цукор? Коли це я і що вигадувала?
А робила вона це постійно… Ще з дитинства пам’ятаю, як мама ледь не щодня залазила у медичний довідник і шукала, чим буде хворіти цього разу. Уже всі лікарі в районі знали, що до неї немає сенсу їхати…
Як виявили в мами діабет – ото вже свято для неї було! Тикала нас усіх носом, що ми їй не вірили, що не догледіли… З того дня діагнозів вона собі ставила ще більше.
Братова дружина хоч трохи маму стримати могла, бо то ж, вважай, особистий лікар під рукою. А зі мною вона геть берега пустилась…
Нещодавно я прийшла з роботи, а мама лежить на підлозі і ледь дихає! Спочатку я подумала, що то новий спосіб увагу до себе привернути. Але ж ні, дійсно їй погано стало.
Викликала я швидку, забрали маму на обстеження… І що ви думаєте? Вона наїлася того, що їй лікар заборонив! І все це аби довести, що я погано її доглядаю. Думала вона, що так брат із дружиною скоріше з війни повернуться.
Це вже ні в які ворота не лізе! Я звикла жити для себе, не думати про когось ще, а вже понад рок терплю оці всі мамині вибрики! Я ж не можу кинути роботу і сидіти над неї 24/7!
Якщо так піде і далі, доведеться шукати їй будинок для пристарілих. Я ж не винна, що вона у свої роки й досі не може подорослішати!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ви підтримуєте таке рішення?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!