Я ніколи не думала, що Оля виросте такою. Нормальна ж дитина була. Сестра молодша за мене на 10 років. Мама нас однаково виховувала, аби добрими та чуйними зростали. Саме тому я вирішила медсестрою стати.
Коли я виросла і покинула домівку з сестрою щось сталося. Мама не мала часу на неї, адже мусила багато працювати, адже тоді якраз тато пішов до іншої. Оля ж почала вештатися не знати з ким, хлопців до нас додому водити. Я намагалась якось на неї вплинути, та все марно. Закінчилось все тим, що сестра завагітніла всього в 17 років. А тоді народила, лишила мамі дитину і втекла геть. Щастя, що я тоді вже працювала і мамі допомагала.
Згодом, коли я вже вийшла заміж, ненька подарувала нам з чоловіком земельну ділянку, котра віддавна належала нашій родині. Ми з чоловіком тоді вирішили будуватись. Разом поїхали за кордон. А тоді повернулися і побудували великий двоповерховий дім. Тим часом сестра повернулася додому, згадала, що вона мати. Та насправді просто її кавалер виставив. Мусила мама їх всіх утримувати. Я допомагала, чим могла, шкода було племінниці, гарна дівчина зростала.
І ось якось Оля привела до них чоловіка. Святослав був насправді знахідкою, добрий і щирий. Я дивувалась, як він таку, як сестра обрав. Зять буквально врятував її. Мама натішитись не могла. Він зремонтував будинок, пристойно заробляв і любив Улянку.
Та Оля знову все зіпсувала. Зрадила, а Святослав дізнався. Пробачати не схотів, пішов. Сестра, довго не думаючи, в усьому маму звинуватила. Сказала, що то вона їм заважала стосунки будувати. Щастя, що на той момент Уля вже в коледж вступила.
Ми всі вже надію втратили, що Оля своє життя налагодить. Коли рік тому в неї новий кавалер з’явився. Та Стас був таким самим непутящим, як сестра. А днями, коли ми приїхали до мами на Спаса, разом до церкви ходили, раптом Оля заявила:
– Ви мусите маму до себе забрати. Я достатньо з нею жила. Тепер ваша черга!
З обличчя неньки я зрозуміла, що вона нічого про ці плани не знала.
– Це ж моя хата, Олю.
– І що, будинок не великий. Нам зі Стасом не затишно. А в Люди місця повно!
Тут вже втрутилась я.
– Я зовсім не проти забрати маму, але з якого дива будинок має тобі залишитись.
– Бо в тебе вже є. Чи тобі мало?
– Я на свій заробила. А ти вешталась десь. Я заберу маму, якщо вона хату на Уляну запише.
Оля почала сваритися. А мама плакати. Ненька зовсім не хоче свій дім покидати. А я їх раджу, щоб оформила на онуку заповіт, а цих ледацюг вигнала якнайдалі. А ви як гадаєте, що з такими людьми робити?