«Ми взяли вас в дитячому будинку, бо своїх дітей мати не могли» — ми не приховали від наших двійнят, що вони з притулку

Закохалася я в свого одногрупника. Довго гуляли, потім стали зустрічатися і на третьому курсі він зробив мені пропозицію. Згодом одружилися, я після 4 курсу пішла вчитися далі, а чоловік закинув університет на неповній вищій освіті й пішов працювати, щоб забезпечувати сім’ю.

Працював на будівництві, я перевелася на заочне навчання й також влаштувалася на роботу, хоча платили зовсім мало. Правда, було з чого харчі купити. Відкладали копійку до копійки, адже мріяли про власне житло.

Ми роками ні на моря не їздили, ні не відпочивали, а просто гарували… і от мені вже 35 років, можна сказати, що живемо заможно, побудували власний будинок за містом, ще маємо квартиру, дві автівки. І стали ми з чоловіком задумуватися про  дітей.

Подумали …

Два роки намагалися зачати дитину і нічого не виходило, тоді звернулися до лікаря, обстеження, постійні стреси і вердикт лікарів, який прозвучав наче вирок: «Ви не можете мати дітей!»

Ми стали думати про усиновлення, але ніяк не могли наважитися. Я просто не була впевнена, що зможу полюбити цю дитину, як рідну, адже це дуже важливе рішення в житті. Згодом ми вирішили, що все-таки потрібно відважитися на цей крок.

Довго переглядали фото дітей, знайомилися з їх історіями. Хотіли взяти не зовсім немовлят, а щоб дитинці було хоча б рік. 

У серці запали двійнята: Аліса і Олександр.

Зовсім малюки. Гарненькі. Так зворушливо трималися за ручки. Серце підказало — ось вони! Мої, рідненькі.

Матеріально ми були забезпечені, і розуміли, що впораємося і виростимо двох, а їм тоді було менше рочку. Я тоді відчувала себе на сьомому небі від щастя. Як взяла на руки цих крихіток — серце розривалося, я зрозуміла, що це — мої діти і заради них я готова на все.

Вони підростали і з кожним роком мені здавалося, що вони навіть схожі на нас з чоловіком. Звичайно, були і різні труднощі під час виховання, та як у всіх, а зараз у них важкий підлітковий період. Я сама пам’ятаю, як тоді жити спокійно не давала батькам зі своєю «самостійністю».

Дітки не рідні, тому я завжди намагаюся промовляти з ними всі проблеми, щоб не думали: «Батьки не рідні, рідні б більше любили, жаліли».

Ми не приховували від них те, що взяли їх з дитбудинку, а просто одного дня сказали:

«Взяли вас в дитячому будинку. Так, як своїх не могли мати ». А далі тільки наша любов і турбота.

Вони ще досі задають інколи не дуже приємні питання, адже кожна дитина хоче знати про своє коріння, і на кожне таке питання потрібно відбирати правильну відповідь. Інколи це мене зводить з розуму. 

А поки ми з дітьми їздимо у відпустку по містах Європи, ходимо в походи в гори, в ліс з наметами і польовою кухнею, а влітку обов’язково на море.

Ще у мене завжди був присутній страх, що, можливо, з’являться родичі дітей, або вони самі захочуть їх віднайти й забудуть про нас. Але зараз я віддаю їм усю свою любов і турботу, тому впевнена, що ми стали справжньою сім’єю.

Я вірю, що вони не покинуть нас, і ми дочекаємося ще онуків.

Що ви думаєте з цього приводу?

U2
Загрузка ...

цікаво

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: