Кілька місяців тому сталася в моєму житті страшна трагедія – мені повідомили, що мій коханий Назар зник безвісти. Що я лишень не робила – телефонувала побратимам, командиру, здала ДНК наших дітей, аби шукали серед тіл – все марно. Натомість його рідний брат Матвій не робив нічого, лишень написав у соцмережах пост. Він відразу спокійно заявив:
– То вже надії немає! Треба думати, аби гроші виплатили.
– Я ще не готова змиритися.
Мені було дивно чути таке від Матвія. Як можна думати про гроші, коли така біда. Думаю, що йому просто байдуже. Та я так не можу. Щиро кохаю свого чоловіка. І так було завжди.
Ми почали зустрічатись, коли я навчалась на третьому курсі університету. Відразу ж зрозуміла – все серйозно. Він всього за місяць познайомив мене з мамою і братом. Дуже поважав і любив свою сім’ю. Мені теж здавалось, що вони хороші люди. Хоча я помітила, що рідному братові Назара я не сподобалась. Згодом ми одружились, а свекруха запропонувала, аби ми жили у квартирі бабусі мого чоловіка, яку раніше тимчасово здавали. Звичайно, це було чудово.
Назар гарно заробляв, ми вирішили з дітьми не затягувати. Я народила донечку Злату, а потім ще синочка – Артема. Коли почалась повномасштабна війна я була вагітна третьою дитиною. Чоловік міг не йти на війну, його б не мобілізували. Та це було його свідоме рішення, просто інакше не міг.
Я залишилась сама з двома дітьми, ще й на четвертому місяці. Допомагала свекруха, та вона не мала змогу часто приїжджати, адже її другий чоловік важко хворів.
Назар приїхав додому лише раз, коли я народила третю дитину. Він був поруч тиждень, а далі нам довелося знову попрощатися. Словами не передати оті відчуття, коли не знаєш, чи твої діти ще побачать батька.
Назар завжди мені телефонував, а якщо не вдавалося, то хоча б писав, що живий. Тож коли він дві доби поспіль не з’являвся – я відразу зрозуміла, щось сталося. Потім дізналась, що він з побратимами потрапив в оточення, їх обстріляли, навіть тіла вдалося забрати не відразу.
Я плакала кілька днів, ледве справлялася з домашніми обов’язками. Свекруха приїхала до мене і сказала:
– Ти мусиш себе взяти в руки, в тебе діти! А може його в полон взяли? Подумай, що б Назар хотів.
Ці слова повернули мене до життя. Зрозуміла, що Назар би страждав, якби дізнався, що я розкисла. Почала просто жити далі, аби діти зростали щасливими й здоровими.
Та раптом сталося неочікуване. Прийшов Матвій і заявив:
– Я збираюся одружуватись. Ця квартира належить мені так само як Назару. Ти отримаєш виплату і зможеш купити собі житло, а ми тут жити будемо.
– Але ж може Назар живий?
– Ну, я тобі сказав, думай, куди переїхати, бо в мене за місяць весілля.
Такого я аж ніяк не очікувала. В мене три дитини на руках. В сльозах зателефонувала свекрусі. Вона пообіцяла поговорити із сином. Хоча виявилось, що бабуся і справді оформила заповіт на обох братів. Та має ж бути в людини щось святе, як можна в такій ситуації виганяти жінку?
Що мені робити? Як бути?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!