– Олеже, ти цей, наступного разу мені якісь пряники купи. Ну бо як я ці сухарі гризтиму, всі зуби переламаю.
– Ну чого раніше не казав? Я стільки грошей витратив на ці сухарі, а ти тільки зараз про зуби згадав.
Дідусь Степан вже рік живе у свого сина та невістки. Колись у нього була гарна хата в селі, великий пай у полі. Він був дуже хорошим господарем, всі сусіди його хвалили. Якщо треба – то він і картоплю допоможе зібрати, і корівок випасе, на тракторі зорати ділянку може.
Тільки потім син Олег попросив продати і хату, і господарку:
– Тату, у мене бізнес прогорів, борги шалені! Я ще й свою квартиру під заставу вніс. Боюся взагалі без даху над головою залишитися!
Ну а що дідусь мав зробити? Єдиний син благає про поміч. А він, як справжній батько, не міг покинути його напризволяще. Тому продав сусідці свою хату, віддав корову та курей. Трактор купили за гарні гроші. Ще й заплатили у доларах.
Дідусеві важко було прощатися з селом. Ще ту хату його батько покійний збудував, там він прожив дуже довго. Але нічого, заради рідного сина він навіть Батьківщину продасть.
Спершу все було добре. Невістка готувала для дідуся суп, каші, допомагала на 5 поверх підійматися, коли старенький хотів прогулятися. Син ні копійки не просив у батька на ліки, комунальні послуги чи продукти.
Тільки от якось дідусь Степан підслухав розмову сина та невістки:
– Мені вже набридло за ним все прибирати. Крихти на столі, капцями постійно зачіпає килими, двері не зачиняє.
– Ну може ти звикнеш до цього.
– Ага, звикнеш. Нащо ти взагалі його сюди покликав жити? Краще б в пансіонат здав!
Дідусеві було сумно таке чути. Відтоді син та невістка дуже холодно до нього ставилися. Йому здавалося, що діти навіть навмисне хочуть його підколоти. То десь заховають окуляри, то зранку галасують та заважають йому спати.
Всяке бувало. Дідо Степан помітив, що невістка почала готувати йому тверді страви. Смажену картоплю, відбивні, якісь сухарі купувала. А він таки любив звичайне картопляне пюре та кашу “Геркулес”.
Влітку син не витримав. Просто зібрав всі речі батька у валізу, відвів старого до машини та поїхали.
– І куди ти мене везеш? Кидаєш напризволяще?
– Тату, тобі там буде краще, ти мені та жінці заважаєш. Зрозумій, там будуть лікарі за тобою доглядати, знайдеш нових друзів.
Олег навіть не помітив, як батько витер скупу сльозу зі своєї щоки. Дідусь Степан не любив плакати. Не любив він бути слабким чоловіком.
З червня по грудень Олег ні разу не приїхав до батька. То роботи багато, то вдома ремонт, то інші справи.
Тільки напередодні нового року до Олега зателефонувала директорка пансіонату:
– Вашого батька не стало. Серце було хворе, ми ніяк не могли зарадити. Він такий кволий ходив, сумний.
– Ну і що ви від мене хочете? Домовитися за похорони?
– Так ваш батько заповіт написав. Ми маємо згідно з законом при вас все зачитати.
Олег не зважаючи на те, що то була середа і розпал робочого дня, дременув до пансіонату. На порозі стояла директорка:
– Вітаю, а ось і ви. Чому не приїжджали до батька так довго?
– Бо не мав часу. Що там з тим заповітом? Де той нотаріус?
– Ось я, ось. Ви сідайте, зараз, зараз… Так, я Степан Васильович Шевчук, перебуваючи у…
– Ну ви можете не тягнути кота за одне місце? Мені ні холодно ні жарко від такого тону прочитання.
– Добре, зараз… А ось. Передаю свою трикімнатну квартиру по вулиці Личаківська 112 на продаж. Всі кошти повинні піти на допомогу армії.
Олег не міг у це повірити. Адже батько колись подарував йому ту квартиру ще на весілля. Але не знав, що саме він може розпоряджатися майном, бо досі залишався власником за документами.
– Це ж моя квартира, ви що, збожеволіли? Я її не продам!
– Вибачте, але таке останнє бажання вашого батька. А ось це записка для вас.
Олег вийшов на вулицю, дістав цигарки. Спершу він кинув листа у смітник та хотів навіть підпалити. Однак, злість минула. Тому він дістав конверт та прочитав його
“Знаєш, синку, заради тебе я був на все готовий. Тільки от зрозумів, що ти мені так, чужа людина. Я почувався з вами у квартирі небажаним гостем. Хоча ти божився, що допоможеш мені на старості. Ніякої помочі я від тебе не дочекався. Тому крутися далі сам, як знаєш. Пізно вже гріхи спокутувати”.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!