Мій Олег на військовій справі ніколи не знався. Не бачив навіть, як той автомат виглядає. Та й нащо воно йому треба було, як він вчитель музики за фахом?
Ми, як і всі українці, жили, працювали, сподівались на краще і вірили, що ніякого наступу на Україну не буде. Але, як і всі, помилилися… Нас велика війна застала в Ірпені, коли ми якраз ночували у свекрухи після Дня народження. Прокинулись ми від вибухів, а за кілька днів з міста вже й випускати перестали.
Так важко переживали ми цей період, що як тільки евакуювались, Олег пішов у військкомат. “У мене син. У мене ти. Мені є кого захищати” – одно повторював мені чоловік, коли я просила його лишитися зі мною.
На фронті він пробув трохи більше року. А тоді нам прийшла новина, якої ми всі так боялися. Мій Олег поліг у бою, виконуючи важливе завдання… У той момент життя для мене закінчилося. Я вже не бачила ні тих новин, ні подій… Нічого. Аби не син, то взагалі б розум втратила.
Свекруха моя, мати Олега, новину про смерть сина сприйняла дуже спокійно. Наче знала, що рано чи пізно це повинно статися. Знаєте, я за це їй навіть вдячна. Бо вона і прощання нормальне організувала, і синочка мого гляділа, поки я не могла.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Я вас не кину, Оксано. Женя – єдине, що від мого Олега лишилося, єдиний мій онучок. Я все зроблю, аби ви не знали горя, – одно торочила мені на вуха Лідія Миколаївна.
Вона мого Женю і правда дуже любила. Але то, мабуть, тільки тому, що від доньки своєї свекруха внуків уже й не чекала. Тій 40 недавно стукнуло, а в неї ні чоловіка, ні натяку на нього.
Минуло трохи часу, ми наче всі трохи оклигали, почали вертатися до життя. Свекруха сказала, що квартиру, яка їй від матері дісталася, вона на мене й Женю перепише. Мовляв, одна сім’я, нема нам чого ділити.
А я розвісила вуха, повірила їй на слово.
Десь через три місяці після смерті Олега все пішло шкереберть. Його сестра заявила, що чекає дитину. Ніхто так і не зрозумів, де те дитя взялося, але факт лишався фактом. Тепер у Лідії Миколаївни з’явиться ще одну внук. Або внучка.
– Мамо, ну ти ж розумієш, що тепер ця квартира більше мені треба? – почала одразу виспівувати сестра мого чоловіка. – Бо я – твоя донька. І ти точно знаєш, що онук, якого я ношу під серцем, рідний для тебе. А от де ця того Женю нагуляла – оце вже питання. Тут уже треба подумати.
Я ж всім серцем сподівалася, що свекруха моя – жінка нормальна, тямуща, не дасть нас в образу, як і обіцяла. А вона наче здуріла! Речі мої викидати почала, з квартири випихати… Та ще й сина мого таким брудом обливала, що аж волосся дибки стає.
З тієї квартири ми таки з’їхали. Знайомі кажуть, треба до суду подавати. А я не розумію: що тепер робити, як його жити далі…
Що б ви порадили?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!