Хлопець сидів на лавочці в парку. Деякі перехожі кидали йому в паперовий стаканчик одну гривню чи декілька копійок, а той на знак подяки повільно хитав головою.
Думав, що після університету зможе знайти чудову роботу, стане директором великої корпорації, відкриє власний бізнес. Але життя – річ жорстока. І зараз у його кишені старої куртки тільки 10 гривень. Нема ні дому, ні родини, ні роботи. Де шукати то щастя? Чому все проти нього?
– Агов, хлопче, ти чому тут сидиш? Холодно на дворі.
Біля хлопця на лавку сів літній чоловік. Він був одягнений у шубу, дорогі черевини та на руці виблискував новенький “Ролекс”. Зазвичай до таких людей, як цей хлопець, ніхто не підсідає, навіть більше – намагаюся уникати, обзивають поганими словами.
– Не знаю. Мені нема куди йти…
– Це не відповідь для мене.
– Я не знаю, чесно. У мене нічого нема на цьому світі.
– Знаєш, хочу тобі дещо сказати. Ну є корабель. Він долає океан, його бурхливі води, потрапляє у шторм. Однак, рано чи пізно припливе до порту. Це його мета – кінцева точка. А яка у тебе точка? Ти хоча б раз думав про неї?
Раптом він почав голосно кашляти. Судомно хапався за горло.
– Пігулки… Ліва кишеня, синя банка, – жадібно хапав повітря.
– Пане, вам погано? Швидку, будь ласка, людині погано! Зателефонуйте у 103, прошу!
Вже через декілька хвилин навколо лавочки зібралися медики та тримали чоловіка на носилках. Хлопець намагався дізнатися хоча б якусь інформацію про адресу лікарні чи ім’я цього чоловіка.
– Ану забирайся, волоцюго! – крикнув фельдшер та штовхнув хлопця з такою силою, що він упав на землю. Ввімкнули сирену та поїхали геть.
Відтоді минув місяць. Хлопець тинявся біля сміттєвих баків. Можливо, що зможе знайти якесь гниле яблуко або ж буханку черствого хліба? Грошей вистачило тільки на теплий чай в апараті. Раптом біля нього зупинилася велика чорна автівка з тонованими вікнами.
– Заберіть його у машину, – сказав знайомий голос.
Дебелий охоронець підійшов до хлопця, взяв його за руку та підвів у салон.
– Вітаю. То виходить, що ти мій ангел-охоронець, так? – радісно сказав незнайомець.
Хлопець одразу його впізнав.
– З вами все гаразд? Вам тоді так стало погано, я злякався.
– Нормально, серце інколи полюбляє такі сюрпризи мені влаштовувати. Дякую тобі за допомогу.
– Пусте..
– Тебе як звати?
– Юрка.
– А я Мирон Павлович. Словом, хочу тобі віддячити за поміч. Тому ми зараз поїдемо в особливе місце.
Через тоновані вікна Юра бачив тільки дерева та красиві будинки. Автівка заїхала до великої садиби, яка була огороджена квітами. Охоронець відчинив двері та провів хлопця у будинок.
– Що ж, знайомся, це твій дім. Житимеш тут. Покоївка покаже тобі кімнату. А через 30 хвилин чекатиму тебе за вечерею.
Юра повільно обійшов ванну кімнату. Набрав по самі вінця теплої води та занурився з головою. Можливо, що це просто сон?Зараз він прокинеться, а навколо знову парк, лавочки?
Ні, він досі у будинку. На гачку висить теплий халат, біля столика – капці. А на дивані обережно поскладані нові джинси та светр. Юра присів на узбіччя та затулив руками обличчя. Невже це відбувається зараз?
– Я не знаю, що сами ти любиш, тому попросив кухаря приготувати перше, друге, закуску та ще й десерт. Ти голодний, правда?
– Так..
Юра не міг пригадати, коли востаннє куштував такі смачні страви. У дитячому будинку для нього звичайна пісна гречка була справжньою розкішшю.
Пан Мирон влаштував хлопця до себе на фірму. Виявилося, що Юра добре знає математику, колись брав участь в олімпіадах та різних конкурсах. Він допоміг чоловікову вивести бізнес на новий рівень, примножив капітал та зумів подолати всіх конкурентів на ринку.
– Сьогодні з Польщі прилітає моя донька Аня. Потрібно, щоб ти її зустрів в аеропорті.
Вже через годину Юра стояв на парковці та чекав дівчину. І до нього вийшла красива брюнетка. Мила посмішка, сяючі очі. “Вау, ось це так дівчина” – промайнула думка в голові.
По дорозі додому вони розговорилися. Дівчина виявилася не тільки красивою, але й розумною. Вона закінчила навчання у Польщі з червоним дипломом та приїхала до батька, щоб розвивати бізнес.
– То ми типу партнери? – пожартувала дівчина.
Але згодом хлопець зрозумів, що кохає Аню. І у дівчини були взаємні почуття. Тому вже через рік вона стояла у красивій білій сукні, а пан Мирон вів її під вінець до Юрка.
Вчора Мирон Павлович з Юрою гуляли у знайомому парку. Тепер у них з’явився третій співрозмовник – Мишко. Хлопчик, правда, знав тільки одне слово “агу”.
– А пам’ятаєш, як саме на цій лавці я розповів тобі історію про корабель? – згадав дідусь.
– Так..
– І яка ж твоя кінцева точка? Де твій порт?
– Мій порт – це родина. Ви, кохана жінка та маленький син… – тихо відповів Юрко.
А ви вірите, що наші вчинки повертаюся сторицею? Чому? Пан Мирон вчинив правильно?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!